Ювілейна планета

  Морозенко Марія
     50 років від дня народження

Марія Морозенко — українська поетеса, член Національної спілки письменників України. Народилася 15 березня 1969 року в селі Малин, Млинівського району Рівненської області у багатодітній сім'ї. Була дев'ятою дитиною із дванадцяти дітей. Коли Марії виповнилося дев'ять років трагічно загинув батько. Дванадцять дітей піднімала на ноги самотужки мама, Неоніла Андріївна, «Мати-героїня».
У 2005 році Марія закінчила філологічний факультет Черкаського наіонального університету ім. Б. Хмельницького (2005). На той час уже була відомою поетесою, авторкою збірок «Зоряні перевесла» (1999), «Елегія любові» (2006), історичних поем «Княгиня Ольга» (2004), а також драм «Марія Магдалина», «Вічність», «Князь Святослав». Пише твори для дітей, авторка книжок про Івана Сірка, казок «Про країну ласунів», навчальних серій «Хто це?», «Що це?», віршованих казок «У зеленому ярочку», «Незвичайні пригоди Чока…», серії пізнавальних загадок тощо.
Лауреатка багатьох літературних нагород (конкурсів «Рукомесло», «Сила малого», «Українська сила»), численних пісенних фестивалів та міжнародних конкурсів. Нині — керівник культурологічної студії «Духовність української родини» при Національному музеї літератури.
Дитяча письменниця Марія Морозенко стала одним із трьох переможців Премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки у 2017 році.Авторка виборола першість у номінації «Літературні твори для дітей та юнацтва» за повість “Я закохалася”, що вийшла в нашому видавництві, та книги «Іван Сірко – великий характерник. Іван Сірко – Славетний Кошовий» (“ВСЛ”).
Творчі відзнаки:
-віршована казка «Про незвичайні пригоди хлопчика Чока…» (видавництво «Преса України») відзначена золотою нагородою 3-ої Всеукраїнської виставки-ярмарку «Буквиця», 
-лауреат конкурсу «Рукомесло» в номінації «Твори для дітей»,
-етюд «Вони і лелеки» увійшов у сотню кращих українських новел конкурсу «Сила малого»,
-рукопис повісті «Великий характерник Іван Сірко» здобув перемогу в конкурсі «Українська сила»;
-ювілейна медаль «90-річчя карного розшуку України»,
-грамоти численних пісенних фестивалів та міжнародних конкурсів. 
Віталій Біанкі – знаменитий російський письменник. Він дуже любив рідну природу і розповідав про неї у книгах, які писав для дітей.
Віталій народився (30 січня11 лютого 1894 року в столиці царської Росії – Петербурзі. Незвичне прізвище сім’я Біанкі отримала в спадок від прадіда, який жив в Італії.
Батько хлопчика займався орнітологією – вивченням життя птахів і працював у науковому Зоологічному музеї. Маленькому Віталію і його братам подобалося бувати на татовій роботі. Вони з цікавістю розглядали вітрини з завмерлими птахами та звірами, адже тут були зібрані експонати з різних куточків планети.Коли наставало літо, все сімейство відправлялося з міста на дачний відпочинок в село Леб’яже.Селище розташоване в мальовничому місці на березі моря,поруч з лісом

і невеликою річкою. На маленького Віталія величезне враження справляли походи в ліс. Густа хаща здавалася хлопчині загадковою, чудовою країною. Багато цікавого про життя лісових мешканців він дізнався від батька.
Віталій був розумним і допитливим. Гуляючи по лісі, він помічав цікаве і відразу ж записував. Через багато років ці спостереження стали основою казкових повістей та оповідань.
Юність майбутнього письменника була багата захопленнями. Він чудово грав у футбол, читав літературу, любив полювання і подорожі.
Служба в армії збіглася з революційним періодом в історії Росії. Під час неспокійних воєнних років Віталій декілька років жив в Алтайському краї в містечку Бійську. Там він почав займатися своєю улюбленою справою – організовував наукові походи по гірському краю, керував краєзнавчим музеєм. В цей же час молодий чоловік читав лекції по біології, знайомив учнів з захоплюючим світом тварин і птахів. Адже він добре знав і любив.
Юність майбутнього письменника була багата захопленнями. Він чудово грав у футбол, читав літературу, любив полювання і подорожі.

Служба в армії збіглася з революційним періодом в історії Росії. Під час неспокійних воєнних років Віталій декілька років жив в Алтайському краї в містечку Бійську. Там він почав займатися своєю улюбленою справою – організовував наукові походи по гірському краю, керував краєзнавчим музеєм. В цей же час молодий чоловік читав лекції по біології, знайомив учнів з захоплюючим світом тварин і птахів. Адже він добре їх знав і любив.
У 1922 році Віталій Біанкі повернувся в рідне місто. У Петрограді він познайомився з Корнієм Чуковським, Яковом Маршаком,Борисом Житковим та іншими дитячими письменниками. Спілкування з літераторами поклало початок творчій діяльності Віталія Валентиновича. У 1923 році побачили світ його перші роботи: невелике оповідання «Подорож червоноголового горобця» та книга оповідань «Чий ніс краще?».
Найбільшу популярність принесла автору знаменита «Лісова газета», яку він переписував і доповнював протягом усього життя. У цій дивовижній книзі описані події, що відбуваються з лісовими мешканцями в різні пори року.
Всі наступні творіння Біанкі були присвячені лісу. У своїх добрих оповіданнях і казках він розкрив таємниці лісу, показав життя його мешканців з нової сторони, передав красу і різноманіття російської природи. Книги Віталія Біанкі вчать дбайливому ставленню до всього живого, що оточує людину.
Помер Віталій Валентинович Біанкі 10 червня 1959 року в Ленінграді.
Лариса Михайлівна Письменна
(11.02.1914-20.02.1992)
105 років від дня народження
Ларису Письменну читач знає як авторку талановитих оповідань, повістей і казок для дітей різного віку. 
Народилася Лариса Михайлівна 11 лютого 1914 року в селі Чоповичі Малинського району на Житомирщині. Батько ії працював фельдшером, мати вчителювала.
За кілька місяців почалася перша світова війна, і не так уже й далеко від рідних місць дівчинки пролягла лінія російсько-німецького фронту. А через три роки в Росії перемогла Велика Жовтнева соціалістична революція, завирувала громадянська війна: чоботи петлюрівців, кайзерівських окупантів, білопольських загарбників топтали Житомирщину, як і всю Україну. І не важко уявити, яким тривожним за таких умов було дитинство Лариси Письменної.    
Ось як вона сама згадує про ті роки: «Це – спогад давніх-давніх часів. Моєму внукові тепер більше років, аніж тоді було мені. Тільки жили ми зовсім по-іншому; теперішні вигоди й достатки нам і не снились. І ще точилася тоді громадянська війна, — трудні та голодні були часи. Проте я цього не розуміла, бо іншого життя ні я, ні мої ровесники не знали. Та ще й батько мій був веселий та добрий на вдачу, вмів усіх розважити, хоч як би там не було скрутно й сумно. І то дуже добре, бо працював він фельдшером, а розвеселити хвору людину іноді й краще, ніж дати їй ліків. Та й ліків у ті роки часто зовсім не було.А мама була строга. Сумна і строга. Навіть батькові не завжди вдавалося ії розвеселити. Я ії трохи побоювалась, бо мене за пустощі карала тільки мама і ніколи не карав батько. Правда, карала завжди справедливо, тут уже нічого не скажеш».          
Та чи багато випадало тих пустощів і веселощів на долю дівчинки? Батько часто переїздив з села до села, шукаючи роботу. «Мандрувала» з батьками й донька. Дитячі допитливі очі вбирали тодішні події, образи людей, з якими доводилося зустрічатись. А час біг швидко, літа спливали за літами. Ось вона вже й закінчила семирічку, вирішила вчитися далі — вступила до фінансового технікуму в місті Білій Церкві на Київщині. Саме тоді один з товаришів переписав її вірша, який йому сподобався, і надіслав до журналу в Харків, що був столицею України. Вірш надрукували. То була ні з чим не зрівнянна радість, та водночас перша публікація принесла й сумніви: чи правильно вибрала професію, — робота фінансиста не дуже вабила, і почала мріяти про навчання у відповідному вищому навчальному закладі, яким у ті роки був так званий Інститут народної освіти в Києві. Вступити до нього Ларисі Письменній не пощастило, і вона задовольнилася Київським лісотехнічним інститутом.  Та лісовода з Лариси не вийшло, так само як і фінансиста. Згодом мусила  переучуватися, — вже в час Великої Вітчизняної війни, в евакуації, працюючи завідуючою дитячим садком, закінчила Кемерівське дошкільне педагогічне училище. Отак, звивистою стежкою, та все ж вийшла Лариса Михайлівна куди треба – прямісенько до дітей.            
Повернувшись з евакуації, жила в Черкасах, працювала завідуючою дитячим садком. По переїзді в Київ працювала завідуючою редакції дошкільної літератури у видавництві «Веселка». Праця з дітьми втішала в горі, навчала глибше розуміти дитячу душу, приносила радість, додавала творчої сили. Спочатку, за браком книжок у тяжкі роки війни, просто придумувала й розказувала дітлахам казки, оповідання. Декотрим з них згодом судилося стати книжками. Пішли книжки одна за одною, і вже не дитсадківська група – сотні тисяч, мільйони малюків слухали, читали й перечитували такі близькі їм і зрозумілі, захоплюючі й повчальні, з веселою лукавинкою, твори Лариси Письменної. Згодом, записавши їх, наважилася надіслати до редакції журналу «Радянська жінка». І перше ії оповідання побачило світ на сторінках цього часопису в 1951 році. А через чотири роки було видано ії першу книжку оповідань під назвою «Томка з Боготола». В цей же час молода письменниця одержала на республіканському конкурсі
заохочувальну премію за  пригодницьку повість «Скарб Вовчої криниці». Так Лариса Письменна стала справжньою письменницею. А далі й пішло: „Золотогривий” (1957 р.), „Павлик –Равлик” (1959 р.), „Як Петрик на дні моря жив” (1960 р.), „Голубий Олень” (1961 р.), „Богатир Жовте Око” (1963 р.), „Неспокійні друзі”(1964 р.), „Як у Чубасика сміх украли” (1965 р.), „Жар-пташенята” (1967 р.), „Юрко їде до табору” ( 1969 р.), „Півень Зелене Колесо” ( 1970 р.), „Тисяча вікон і один журавель” (1971 р.), „Чарівник на тонких ніжках” (1972 Р.), „Чап-Чалап” (1973 р.) та інші. Протягом тридцяти років своєї літературної діяльності вона написала велику низку казок, оповідань, повістей як для дошкільнят і молодшого шкільного віку, так і для підлітків та старшокласників.  У 1986 році за збірку казок, оповідань, повістей «Тисяча вікон і один журавель» письменниця була відзначена Республіканською премією імені Леся Українки.           
Книжки Лариси Письменної вчать дітей любити Батьківщину, бути чесними, сумлінними в навчанні, працьовитими, допомогати старшим, берегти вірність в дружбі, виховувати вимогливість до своїх товаришів. Для більшості творів Лариси Михайлівни характерним (не говоримо вже про казки), навіть для великих повістей, є природне поєднання справжнього, побаченого в житті, з казковим, вигаданим, яке, в свою чергу, також  зустрічається в дійсності.           
Померла Лариса Письменна в Києві 20 лютого 1992 року. Написане письменницею – чимала сторінка української літератури для дітей, кращі її твори перекладені російською, естонською, руминською та іншими мовами.
  
 Світ фантазії та мудрості
                                 (1879-1943)
                                   140 років від дня народження
Щедра полтавська земля подарувала Україні та світові не одного талановитого письменника. Почесне місце серед них займає Василь Королів-Старий. Це один із псевдонімів Василя Костьовича Королева, який народився 4 лютого 1879 року в мальовничому селі Ладані.
Замолоду, навчаючись у Полтавській духовній семінарії, Василь Королів-Старий захоплювався українським фольклором, творчістю Тараса Шевченка та Миколи Гоголя, тягнувся до мистецтва, яке його більше цікавило, ніж теологія. Але, прагнучи бути корисним своєму народові, він вирішив продовжити освіту не в духовному закладі, а в світському — Харківському ветеринарному інституті. Закінчивши його 1902 року, працював ветеринарним лікарем. Навіть видав популярний посібник з ветеринарії . 
Доля Василя Костьовича була трагічною та схожою на життєвий шлях багатьох українських патріотів першої половини ХХ століття. У сорок років, щоб уникнути розправи влади, він змушений був покинути рідну землю й блукати світами, зазнаючи поневірянь.
Саме за кордоном Василь Королів-Старий написав більшість своїх творів, а їх було не багато не мало 100 книжок і брошур, не рахуючи статей у пресі. Своїми роздумами з  читачами автор ділився на сторінках роману "Чмелик", у казках збірки "Нечиста сила", у п'єсі-казці "Русалка-жаба". Крім того, письменник написав багато оповідань для дітей і книжку спогадів.
Твори Василя Короліва-Старого написані майстерно, вигадливо, доступно, невимушено. 
Автор вільно й нестримно фантазує, змушуючи читача знову й знову повертатися до книжки.
                                   Р. Радишевський
Обставини склалися так, що на Батьківщину Василь Костьович Королів-Старий так і не повернувся. Але туга за рідним краєм відбилася в усіх його творах. Своєю творчістю Королів-Старий прагнув утвердити в дитині розуміння краси, правди, моральної чистоти, почуття обов'язку, любові до природи і людини.
На сторінках казок письменника ви зустрінетесь з Домовичком, Відьмою, Русалкою, Водяником, Моховинкою. Діти, коли ви прочитаєте ці казки, то зрозумієте, що всі ці міфічні істоти допомагають людям і саме головне, що зло можна перемогти лише добром.
Тривалий час, майже чверть віку, прожив Василь Королів-Старий на чеській землі. У грудні 1943 року письменника не стало. А казки його живуть і нині, зачаровуючи добротою та шляхетністю героїв.
        Багатогранність таланту Степана Васильченка
                         140 років від дня народження
Класик української літератури Степан Васильченко -письменник-гуманіст, чудовий оповідач і художник слова. Його твори приперчені доброзичливим гумором, часто мають несподівані закінчення, стилістично вишукані й водночас прості. Про кого б не розповідав автор – дітей чи дорослих – вони про любов і доброту, матеріальну скруту й духовне багатство, високі поривання, про справжні чесноти людини. Вони в душі залишають світлий щем...
Степан Васильченко (Степан Васильович Панасенко) народився 8 січня 1879 року в місті Ічні на Чернігівщині в бідній селянській родині. Змалку батракував. Але велика сім'я жила дружно, тут панував культ пісні,читали книги.
Батько письменника був грамотним, намагався будь-що дати освіту дітям, вивести їх у люди. 1886 р
оку хлопець вступає до Ічнянської п'ятирічної школи. Стає кращим учнем, здобуває право залишитися при школі на два роки стипендіатом для підготовки у вчительську семінарію. Готуючись працювати народним вчителем, займається самоосвітою.
У 1895 році Васильченко вступає до Коростишівської вчительської семінарії, де вчиться упродовж трьох років. Продовжує займатися самоосвітою, проймається волелюбними ідеями, пише перші літературні твори. По закінченню навчання (1898 р.) йде вчителювати в село Потоки на Канівщині. Виявляє педагогічний талант і любов до дітей. Відкриває вечірні класи для дорослих. Бореться за навчання рідною мовою, через що потрапляє до числа «неблагонадійних».
В ці роки Степан Васильченко веде щоденник, займається літературною творчістю. У 1900 році пише поему про долю селян-переселенців «Розбита бандура».
Через два роки молодого вчителя переводять до Богуславської школи на Київщині, але через незгоди з місцевим начальством не працює й року. Бере участь у підпільному гуртку, виявляє пропагандистські здібності, цікавиться фольклором, захоплюється творчістю Шевченка та Марка Вовчка, світовою класикою. Вирішує продовжити педагогічне навчання і в 1904 р
оці вступає до Глухівського вчительського інституту. В цей час країна знаходилась на порозі революції. Студенти включаються у політичну боротьбу, організовують страйк. Серед організаторів страйку — Степан Васильченко.
Провчившись в інституті півтора роки, залишає навчання, тому що цей заклад не задовольняє його, не сприяє літературній праці. Працює в школі на Полтавщині, потім переїжджає на Донбас «до живого й шумного шахтарського життя».
Але 1906 р
оку був безпідставно заарештований разом із двома іншими вчителями. Півтора роки проводить у Бахмутській тюрмі. Там на основі тюремних вражень пише новели «Спасенник» та «Пацанок».
У 1908 р. хворий на тиф і виснажений письменник виходить на волю і повертається в Ічню до старенької матері. Вчителювати Степану Васильченку було категорично заборонено, і він цілком віддається літературі, а на прожиття заробляє приватними уроками.

З 1910 року Степан Васильченко живе у Києві, працює журналістом в ліберально-буржуазній газеті «Рада», пише оповідання «Роман», «Циганка», новелу «На чужину». А вже у 1911 році вийшла збірка його творів «Ескізи», куди увійшли оповідання «Мужицька арифметика», «Роман» і «У панів». Через рік створено дві новели— «Дощ», «Дома».З початком Першої світової війни письменника було мобілізовано на фронт. Він перебуває на передових позиціях, командує саперною ротою. Пише п'єсу «Не співайте, півні, не вменшайте ночі», оповідання «Отруйна квітка», «На золотому лоні», «Під святий гомін», «Русин», «Чорні маки», «Окопний щоденник» , де показує жахи імперіалістичної бійні. Ці твори входять у збірку «Оповідання». 1917 року хворого С. Васильченка відправляють у Святошинський санаторій, потім демобілізують.
На початку 20-х pоків Васильченко подорожує з хоровою капелою «Думка» по Лівобережній Україні, спостерігає за життям.
З 1921 р. повертається До педагогічної діяльності, працює у Києві завідувачем дитяч
ого будинку, учителем української мови і літератури Київської школи № 61 імені І. Франка. Керує драмгуртком, очолює шкільну літературну студію. Водночас займається літературною діяльністю.
У ці роки письменником написано новелу « Мати » (пізніше змінює назву — «Чайка»), повість «Талант», оповідання «З самого початку», «Записки вчителя». З 1925 по 1928 pp. створює оповідання «Авіаційнийгурток», «Червонийвечір», «Олив'яний перстень», новелу «Лісова новела», «Літературно-критичні записи ». У1929 році вийшла друком повість «В бур'янах».
Першого березня 1929 р. в Києві широко відзначено п'ятдесятиліття новеліста.
Але загострення хвороби змушує письменника залишити роботу.
1 серпня 1932 р. Степан Васильченко помирає. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Творчий доробок Степана Васильченка - чотири томи творів, що ввійшли до золотої скарбниці української літератури. Письменник збагатив її своїм щедрим талантом гумориста, ніжністю серця у ставленні до дітей, великою любов'ю до рідної мови, Батьківщини.
Усім треба рідним словом володіти,усім гуртом мусимо піднімати його на височінь.
                         Степан Васильченко
Хоч Васильченко писав, як правило, для дорослих, у його спадщині чимало справжніх перлин про долю сільської дитини, її шкільне навчання. Письменник з веселим добрим сміхом, з ласкавою замрією вмів розповідати про дітей і для дітей, бо любив їх палко, віддавав їм тепло своєї душі та свого серця.
Професійний педагог, патріот і гуманіст,Степан Васильченко може бути уособленням того, що ми вкладаємо в поняття народний учитель.
                                                     Олесь Гончар
Маленькі кмітливі та привабливі герої оповідань Васильченка постають у золотих іскорках сміху, гумору, з чистими серцями і прагненнями, в оточенні квітучої природи. Письменник не хотів змальовувати дитинство, навіть найбідніших, чорними сумними і сірими фарбами.
Проза Степана Васильченка знаходить шлях до сердець читачів передовсім тому,що вона правдива й поетична,зігріта почуттям поваги до людської особистості.
                                         Олесь Гончар
         Гумористичні самоцвіти Степана Руданського
                                            6 січня  виповнюється 185 років 
                                              від дня народження
                                 Степана Васильовича Руданського
Степан Васильович Руданський народився 6 січня 1834 р. в селі Хомутинцях Вінницького повіту на Поділлі в родині сільського священика. У Степана було троє братів: Григорій, Олександр та Юхим. Усі вони виростали разом із селянськими дітьми, говорили їхньою мовою, співали їхніх пісень, засвоювали їхні звичаї. Батько всіма силами намагався вивести дітей в люди. Особливо покладав надію на здібного до науки Степана, мріяв про високий духовний сан для свого сина.
Початкову освіту здобув у сільського дяка. У 1842-1849 рр. хлопець навчався в Шаргородській бурсі, потім, до 1855 р. — у Кам'янець-Подільській духовній семінарії.
У 1856 р. Руданський переїхав до Петербурга й проти волі батька вступив до медико-хірургічної академії, що досягла на ту пору свого особливого розквіту. Тут працювали відомий хірург і прогресивний діяч М. Пирогов, такі славетні вчені, як І. Сєченов, С. Боткін. У 1861 році Руданський закінчив академію. Але якою ціною далася йому та перемога! Як син священика, Руданський самим фактом свого походження належав до духовного стану, і духовна академія не бажала поступатися своїми «правами» на добре атестованого випускника семінарії. Тому медико-хірургічна академія могла зарахувати Руданського лише так званим «вільним слухачем». Як «вільний слухач», Руданський не мав права на стипендію, а після розриву з батьком Руданський дуже бідував, часто голодував. Жити доводилося тільки з приватних уроків. Ставши повноправним студентом, Руданський почав отримувати стипендію, якої, проте, не вистачало на харчі. У Петербурзі Руданський захворів на сухоти.
Протягом навчання він упорядкував дві книжки своїх поезій, які тоді не були надруковані. Проте саме Петербурзький період був найбільш плідним у житті Руданського-поета. У цей час помітно загострились громадянські мотиви його творчості («До дуба», «Гей, бики!»), відточувалась майстерність гумористичного й сатиричного вірша, наслідком чого було виникнення нового поетичного жанру в українській поезії — віршованої гуморески-співомовки, тематично різноманітної й стилістично своєрідної.
Одночасно Руданський продовжував писати балади, ліричні вірші, віршовані казки й поеми, перекладав з російської та інших мов. Готуючи свої твори до видання, Степан Руданський укладав їх у рукописні збірки. Важкі цензурні умови, а також урядові заборони ускладнювали й гальмували їх друкування.
У 1861 р. Руданський закінчив академію, одержав звання повітового лікаря і дозвіл працювати в Криму, куди він переїхав і де сподівався поправити своє підірване здоров'я. Протягом 1861-1873 рр. — працював міським лікарем у Ялті, а також лікарем в алупкінському маєтку графа Воронцова,лікарем у порту і навіть лікарем Ялтинського повіту. Утримання міського лікаря було дуже мізерним, і тому ще довго йому допомагали рідні. Займаючись приватною лікарською практикою, Руданський виявив себе винятково гуманною, чуйною людиною. З бідних пацієнтів він нічого не брав, а іноді ще й сам допомагав їм матеріально. Молодого лікаря ялтинці любили за веселу вдачу, безкорисливість і доброту. Про громадський авторитет лікаря свідчило й обрання його в 1869 році почесним мировим суддею Сімферопольсько-ялтинської округи. Багато зусиль Руданський віддав, дбаючи про благоустрій міста.
Водночас С. Руданський цікавився живописом (інтерес до живопису звів його зі славетним художником І. Айвазовським), археологією, етнографією, відновив розпочаті на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість, багато перекладав.
Влітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери, і Руданський з обов'язку карантинного лікаря і постійного члена санітарної комісії міста взявся винищувати з профілактичною метою джерела інфекції. Під час цієї непосильної боротьби Руданський сам захворів на холеру. Загальне ослаблення організму викликало загострення давньої його недуги — туберкульозу. З травня 1873 р. Степан Руданський помер і був похований у Ялті на Масандрівському кладовищі.
В історію української літератури Степан Руданський ввійшов як автор славнозвіс- них співомовок, глибоко ліричних віршів, що стали народними піснями, а також як визначний перекладач.
Співомовка - це короткий вірш, часто побудований на сюжеті народного анекдота чи приказки. Співомовками поет називав усі свої твори, проте ця назва закріпилася тільки за його гуморесками.
Взяті з уст народу і творчо переосмислені, співомовки Руданського загалом дають хай і мозаїчне, проте досить повне відображення тогочасних суспільних та побутових відносин на Україні.
Твори Руданського різні за змістом, вони майстерні, дотепні, відзначаються глибоким ліризмом та іскристим народним гумором. Поет розділив їх на пісні, приказки, байки, небилиці, співи, переклади і переспіви.
Степан Руданський все своє життя (на жаль, воно було дуже коротким - поет прожив усього 39 років), всю творчість віддав людям. Літературна й громадська діяльність поета становить світлу сторінку в історії утвердження національної самобутності українського народу.
Степан Руданський справді заслуговує на найдорожчий у світі титул - титул народного поета.
                       М. Рильський
Творчість Степана Руданського відіграє значну роль у сучасній українській літературі. Його твори не втратили актуальності. Про це свідчать впровадження літературно-мистецької премії його імені, всеукраїнські свята гумору "Калинівський самоцвіт", які щороку проводяться на Вінничині.
Завдяи своїй народності й мистецькій довершеності твори Степана Руданського користуються сьогодні широкою популярністю серед читачів різного віку багатьох країн. Особливо вони полюбилися дітям, про яких і для яких він писав.
                        Фонтан книжок Івана Андрусяка
               (поет, прозаїк, літературний критик, перекладач)
              28 грудня - Івану Михайловичу Андрусяку - 50 років!!!
«Література — це... Відколи себе пам'ятаю, я мріяв стати письменником, бо навіть найперші свої вірші створив тоді, коли ще не вмів їх записати. Тож як би банально це не звучало, а література і є моїм життям».
Іван Михайлович Андрусяк (1968) - відомий український поет, дитячий письменник, прозаїк, літературний критик, перекладач, головний редактор видавництва "Фонтан казок".
«Дитячий письменник має передовсім зважати на особливості вікової психології і прививати смак до читання, до відкривання світу за посредництва явищ культури». (Іван Андрусяк)   
Іван Михайлович Андрусяк народився 28 грудня 1968 року в селі Вербовець на Гуцульщині (Косівський район Івано-Франківської області). Вищу філологічну освіту отримав в Івано-Франківському державному педагогічному інституті ім. В.С. Стефаника, а управлінську – в Українській академії державного управління при Президентові України та The University of North London. Він є постійним учасником численних поетичних фестивалів та антологій. Його твори перекладалися англійською, німецькою, польською та вірменською мовами.
Iван Андрусяк увійшов до літературного світу на початку 1990-х як учасник літературного угруповання «Нова деґенерація», до якого також входили Степан Процюк та Іван Ципердюк. Критика вважає його одним зі знакових поетів покоління «дев'ятидесятників». 
 Автор збірок віршів: «Депресивний синдром» (1992), «Отруєння голосом» (1996), «Шарга» (1999), «Повернення в Галапагос» і «Сад перелітний» (2001), «Дерева і води» (2002), «Часниковий сік» (2004), «Храбуст» (2006), «Писати мисліте» (2008), «Неможливості мови» (2011); книги прози «Вургун» (2005); книжок рецензій, есеїв, статей:
«Літпроцесія» (2001), «Латання німбів» (2008) та «Дуби і леви: вибрана есеїстика» (2011); численних перекладів російських, англомовних та білоруських письменників. 
Із 2005 року, після народження молодшої дочки Стефи (Стефанії), Іван Андрусяк звертається до жанру дитячої літератури — в журналах, альманахах і антологіях друкує вірші, які згодом увійшли до збірки «М'яке і пухнасте» (2010). 
2007 року виходить повість-казка для
дошкільнят та молодших школярів «Стефа і її Чакалка». У ній автор використовує фольклорний образ Чакалки — казкової істоти, якою на Слобожанщині та Полтавщині в давнину батьки лякали своїх неслухняних дітей: мовляв, прийде вночі, забере дитину в мішок і понесе в темний ліс. Саме так і сталося з героями твору, які потрапляють в казкову «школу чакалок і бабаїв», де їм дозволено робити все, що заманеться. Письменник описує ці сцени з гумором, але більше уваги приділяє саме дитячій психології. 
Звичайно, згодом добро і любов перемагають — і завдяки цьому дитина може навіть «перевиховати» казкового монстра.  
Дошкільнятам адресовані «Звіряча абетка» (2008) і «Книжечка Зайчика» (2008) — вірші та віршовані казки. А повість-гра «Хто боїться Зайчиків» (2010) була удостоєна першої премії літературного конкурсу «Золотий лелека». Дітям молодшого та середнього шкільного віку адресовані веселі пригодницькі повісті «Сорокопуд, або Як Ліза і Стефа втекли з дому» (2009) і «Кабан дикий — хвіст великий» (2010). Школярів середнього віку зацікавить книжка біографічних оповідань «Іван Андрусяк про Димитрія Туптала (Св. Димитрія Ростовського), Григорія Квітку-Основ'яненка, Тараса Шевченка, Ніла Хасевича та Олексу Довбуша» (2008). Сам письменник «головним» своїм дитячим твором вважає невеличку повість «Дядько Барбатко сміється», опубліковану в 2008 р. у збірнику «Три дні казки» видавництва «Грані-Т», де у формі філософсько-поетичної казки розповідається про тонкощі людських взаємин, неповторність кожної людини у світі, про любов і біль, глибинний зв'язок людини з природою, про красу і складності життя.


Серед дитячих видань автора: «Абетка-прозивалка» (2012, Тернопіль), «Зайчикова книжечка» (2013, Київ), «М’яке і пухнасте» (2013, Київ) та «М'яке і пухнасте» (2011, Київ; вірші шрифтом Брайля), «Пінгвінік» (2013, Київ), «Солнечные дни домовичка Мелетия» (2014, Київ), «Сонячні дні домовичка Мелетія» (2014, Київ), «Хто боїться Зайчиків» (2010, Київ). 
Іван Михайлович також є упорядником кількох хрестоматій і антологій, зокрема «Сучасна українська література (кінця ХХ – початку ХХІ ст.)» (2006) та «Поети «витісненого покоління»(2009).
Із 2000 року активно виступає як літературний критик (часописи «Книжник-review», «Книжковий огляд», «Кур’єр Кривбасу», «Кальміюс», «Березіль», «Сучасність» тощо), аналізуючи здебільшого поезію й обстоюючи моральні принципи в літературі та розмежування
«високого письменства» й «попси».Член АУП та НСПУ (з 1993 року).
Зараз мешкає в Києві, працює редактором та журналістом.
  Лауреат: 
1995 р. — першої премії Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип»; 
1996 р. — літературної премії «Благовіст»; 
2001 р. — літературної премії ім. Бориса Нечерди;
2007 р. — премії журналу «Кур’єр Кривбасу»;
2008 р. — першої премії конкурсу творів для дітей «Золотий Лелека»;
2010 р. — міжнародної літературної премії «Corona Carpatica».
Книжка Івана Андрусяка "Вісім днів із життя Бурундука", яка увійшла до довгого списку Дитячої книги року ВВС-2012, потрапила до престижного щорічного каталогу найкращих дитячих видань світу "Білі ворони 2013" (White Ravens 2013).
Іван Андрусяк любить дітей і дарує маленьким читачам добрі книжки. Він пише для них неймовірні вірші, вигадує чудні історії з таємницями і втечами, викраденнями і страшилками, усмішками і сміхом. Саме цей письменник придумав Чакалку і Чупакабру.
Дітям потрібні різноманітні книжки.
Важливо, щоб усі вони були 
створені відповідально і зі смаком.
                     Іван Андрусяк
                    
Юрій Дмитрович Ячейкін
                                         (26.12.1933-18.06.2013)
                            український письменник і карикатурист
                           26 грудня -  85 років від дня народження
Юрій Ячейкін належить до унікальної плеяди українських фантюмористів - письменників, які обрали темою своєї творчості гумористичну і сатиричну фантастику, - для дітей і дорослих.
Народився в Свердловську (нині — Єкатеринбург, Росія) в родині потомственого сталевара. Після закінчення середньої школи вступив до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка на факультет журналістики (1952-1957). У 1957-1959 роках працював на заводі "Арсенал" в багатотиражній газеті "Арсеналець". Був фейлетоністом газети "Вечірній Київ" (1960-1961), журналу "Перець" (1961-1968), працював в редакціях журналів "Вітчизна" і "Дніпро".
Писати Ячейкін почав ще в юності. За його власним визнанням, мав тяжіння тільки до фантастики.
Письменник створив велику кількість книг для дітей, серед яких також і збірка фантастико-гумористичних повістей "Мої та чужі таємниці" (1967, 1979, 1989), фантазія-жарт "Народження Адама" (1968), "Мемуари пророка Самуїла" (1971) , "Важко бути відомим" (1984), правдива історія з побрехеньками "Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона" (1971), історико-пригодницька повість "Гості з греків" (1986), в російськім перекладі "Божедар або Візантійський двійник", дилогія "Друге бажання королеви" (2004) і "Війна троянд" (2005), інші твори. Головною ж своєю книгою Юрій Дмитрович вважав чотири повісті, опубліковані під однією обкладинкою і названими "Слідство веде прокуратор" (1989).
Крім літератури, Юрій Ячейкін також займався і карикатурою. Деякі його твори, надруковані в журналі "Перець" та інших виданнях були забезпечені авторськими ілюстраціями і автошаржами.Твори українського письменника перекладені більш ніж двадцятьма мовами світу. 
Жив письменник в Києві, на Русанівці. 
Дуже любив собак і кішок. 
В останні роки сильно хворів, майже осліп. 
Помер в червні 2013 року.
                     (10(22) грудня виповнюється 185 років від дня народження 
                                української письменниці Марко Вовчок)
Марко Вовчок - псевдонім Марії Олександрівни Вілінської. Марко Вовчок - одна з перших жінок-письменниць в українській літературі, спадкоємниця Т. Г. Шевченка, який називав її "своєю донею". Писала українською, російською, французькою мовами. Марко Вовчок написала понад сто оригінальних творів і стільки ж перекладів.
Народилася 10 (22) грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї.
Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові.
В салоні тітки К. П. Мардовіної в Орлі познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О. В. Маркевичем.
Проживаючи в 1851 – 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині вивчила життя, культуру, мову українського народу.
Пізніше у Петербурзі у 1859 вона вже як автор збірки “Народні оповідання” потрапляє в коло видатних літераторів.
У 1859 – 1867 рр. перебуває за кордоном, де знайомиться з видатними людьми.
Після повернення з-за кордону зближується з видавцями “Отечественных записок”, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади.
У 1867 – 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста.
Виступає Марко Вовчок і як критик, редактор петербурзького журналу “Переводы лучших иностранных писателей”.
24 травня 1870-го року Марко Вовчок підписала контракт з петербурзьким видавцем Звонарьовим про укладання нею та редагування ілюстрованого місячника “Переводы лучших иностранных писателей”.
Скликаний третейський суд з 19 літераторів визнав Вовчок винною у плагіаті.
Після цього випадку, який осоромив письменницю, вона переїхала жити в глушину – в маєток своїх знайомих у Тверській губернії.
Померла 28 липня 1907р.
Найкраще в її писаннях, то, без сумніву, її мова.
При всій своїй простоті і популярності 
вона дуже багата лексиконом
 і незрівнянно мелодійна.
              Іван Франко
За тематикою творчість Марка Вовчка дуже різноманітна: життя дітей, кохання юних, побут дорослих, сите й тупе існування міщанства, фальш ченців, паразитичне існування дворян. У своїх творах письменниця порушувала основне питання того часу - боротьба проти кріпацтва, і її твори розкривали суть цього ганебного явища.
... Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих.
Тарас Шевченко
Теми, сюжети творів, прототипи героїв брала Марко Вовчок з життя народу, яке добре знала, а також і з фольклорних джерел вона черпала наснагу для своєї творчості. 
"Вона виробила власний неповторний стиль оповіді -"долі" з проникненням у глибини людської душі, зрушення в соціально-психологічній психології". (П. Федченко)
Найвищий здобуток Марка Вовчка як письменниці - глибоко людяний погляд у душу простих, але благородних персонажів, те почуття краси в усьому Божому творінні і гармонії в слові, яким виражається внутрішнє життя людини.
Марко Вовчок стоїть поряд з тими великими митцями, які віддали свій талан, свою любов і біль народові, безмежно вірячи в його величезний потенціал, незнищенний творчий дух, вільнолюбні прагнення. Високий гуманізм і соціальний пафос, задушевне, натхненне слово, народність, глибина і принадність художніх образів - усе це визначає сучасну значимість, невмирущу цінність прози Марка Вовчка.
Я прожила весь свій вік,
 ідучи однією дорогою
 і не звертаючи в бік. 
У мене могли бути помилки, слабкості..., 
але в головному я ніколи
 не опоганила себе відступництвом.
                                Марко Вовчок
                             

                                                       Елеонор Портер

                                                                 (1868-1920)
                                                 150 років від дня народження

Американська письменниця Елеонор Портер стала відомою завдяки тому, що навчила людей різних країн і національностей «грати в радість», уселила віру у свої сили. Створений авторкою образ дівчинки Полліанни, яка, незважаючи на життєві випробування, радіє кожному дню й намагається допомогти всім, з ким зустрічається, став одним із найулюбленіших для дітей усього світу.

Народилася майбутня письменниця 19 грудня 1868 в містечку Літтлтон, штат Нью-Гемпшир в родині багатого аптекаря.
З дитинства Елеонор виховувалася в пуританському дусі і співала в церковному хорі. Вона була досить хворобливою дитиною, тому вчителі в початкових класах приходили до неї додому. Завдяки своїм вокальним даним дівчина стала випускницею найстарішого музичного навчального закладу США – Консерваторії Нової Англії.
У 1892 році Елеонор вийшла заміж за Джона Лаймана Портера, бізнесмена з Вермонта, після 10 років жвавого листування.
Елеонор Портер не могла мати дітей, тому знайшла розраду в  написанні історій для дітей та допомоги сирітським притулкам. Перші оповідання були опубліковані в жіночому журналі «Домашній співрозмовник» і нью-йоркському тижневику. Кілька своїх перших оповідань Е. Портер надіслала до відомого в Америці християнського журналу «Christian Herald» («Християнський вісник»), їх одразу надрукували. Їй було тоді 33 роки. Поступово вона стала відомою письменницею, яка вбачала своє покликання в тому, щоб допомагати людям ставати кращими.
У 1907 році було опубліковано її першу повість під назвою «Проти течії: історія Маргарет».

Найвідоміший твір авторки — «Полліанна» — вийшов друком 1913 р. й одразу здобув визнання в Америці. Його популярність пояснюється передусім тим, що в той час, коли весь світ переживав глибоку кризу, американці понад усе прагнули стабільності й опори. Цей твір дав відчуття оптимізму, духовну опору нації, поколінню, яке мужньо боролося з труднощами й не втрачало надії на майбутнє.

До Е. Портер надходили листи від читачів із проханням розповісти про подальші пригоди головної героїні твору. Тому письменниця вирішила продовжити історію життя дівчинки. 1915 р. вийшла друком нова книжка — «Юність Полліанни», у якій розповідається про те, якою стала героїня, коли виросла.
Примірник роману «Поліанна» Елеонор Портер подарувала своїй бабусі Меріон на знак великої пошани і вдячності за ті поради, які письменниця отримала від неї у дитинстві. Цей примірник тепер дбайливо зберігається в одній із найбільших бібліотек світу – Бібліотеці Конгресу США. До числа найбільш популярних творів відносять – «Просто Девід» 1916 року, «Шлях до згоди» 1917 року, «Про гроші, гроші» 1918 року, «Світанок» 1919 і «Мері-Мерайя» 1920 року.
Померла письменниця 21 травня 1920 року. У «Нью-Йорк таймс» був написаний некролог під коротким заголовком «Померла автор Поліанни».
Цікаво знати:
У США та інших країнах створено клуби Полліанни, на її честь американці святкують День радості (англ. Official Pollyan-тіа Glad Г)пу), поставили пам’ятник літературній героїні Е. Портер. біля якого щороку збираються ті, хто має в душі оптимізм і хоче змінити життя на краще. Полліанна стала не менш відомою серед різних поколінь, аніж Том Сойєр і Гекльберрі Фінн.
                      Чарівник і друг дітей 
                        110 років від дня народження 
                відомого дитячого письменника,драматурга-
                                       МИКОЛИ НОСОВА
                                (23.11.1908 – 26.07.1976)
Книги Миколи Миколайовича Носова виховали не одне покоління хлопчиків і дівчаток. Напевно, майже кожен знайомий з героями Носова: паливодами, непосидами, фантазерами, які завжди потрапляють у смішні й найнеймовірніші ситуації. А казковий Незнайко і його друзі-коротунчики із Квіткового міста стали улюбленими героями в усьому світі. Адже оповідання й повісті М. Носова не лише перекладалися майже 100 іноземними мовами. За їх сюжетами створено багато мультиплікаційних і художніх фільмів. Один з них, а саме мультфільм «Незнайко на Місяці», у 1997 р. завоював Гран-прі на престижному кінофестивалі в Каннах.
Народився Микола Носов 23 листопада 1908 року в Києві, але зростав в містечку поблизу Києва — Ірпені. Батько був актором естради й кінематографа, мати — натура тонка, чуйна, рукодільниця й співуха — виховувала чотирьох дітей.

Шкільні роки Носова випали на один з найтяжчих періодів історії — Першу світову, а потім і громадянську війни. Родині Миколи довелося пережити скруту сповна: і нестачу продуктів, і відсутність тепла й електрики холодною зимою, і хвороби: вся родина перехворіла тифом; на щастя, ніхто не вмер. Микола згадував, що коли він нарешті видужав (чомусь він хворів довше за всіх), його мати плакала від радості, що всі залишилися живі.
Після закінчення громадянської війни Микола зненацька захопився хімією і мріяв про хімічний факультет Київського політехнічного інституту. Однак, працюючи на Ірпінському цегельному заводі і одночасно навчаючись у вечірній профшколі, він раптом передумав і вступив до Київського художнього інституту. Незадовго до цього він всерйоз захопився фотографією, а потім і кінематографом. Це й вплинуло на його подальший вибір професії. У 1929 р. Микола перевівся в Московський інститут кінематографії й до 1951 р. працював постановником і режисером мультиплікаційних, наукових і навчальних фільмів.

Микола Носов все-таки став відомим нам не як хімік, фотограф або кінорежисер, а саме як дитячий письменник? За його словами, у літературу він прийшов зовсім випадково. У нього народився син, і, коли той підріс, він почав розповідати йому різні смішні історії, придумуючи їх на ходу. У якийсь момент Микола зрозумів, що їх потрібно записати — із усього цього могло вийти щось цікаве. 
З часом письменник визнав, що писати для дітей є найкращим заняттям, яке вимагає не лише літературних знань, але й знання психології дітей, а головне — любові до них і найтеплішої поваги. Це відчувається в кожній його розповіді й кожній повісті. При всій зовнішній комедійності — а твори Миколи Носова ще й надзвичайно дотепні, він показує, що діти — це, насамперед, особистості; його герої — хлопчаки й дівчатка, живі та справжні, не зламані життям, не кривляки, з нормальним, здоровим сприйняттям реальності.
Найперше оповідання «Витівники» було опубліковане в 1938 р. У наступні роки автор став писати для всесоюзних періодичних дитячих видань, таких, як: «Костер», «Мурзилка», «Піонерська правда». Саме там уперше були надруковані улюблена всіма «Весела сімейка» про те, як нерозлучні друзі Мишко і Коля задумали змайструвати інкубатор і вивести курчат, та «Мишкова каша», в якій ці ж друзі намагаються зварити собі на вечерю кашу, а та, капость така, лізе й лізе з каструлі. Там же побачили світ «Телефон», де Мишко і Коля купують собі практично справжні телефонні апарати, а потім псують і ламають їх, причому винятково з дослідницьких цілей: дуже вже хотілося їм подивитися, як вони влаштовані; а також «Щоденник Миколи Синіцина» — про школярів, що стали бджолярами.
Однією із найвдаліших у творчості М. Носова вважають повість «Вітя Малєєв в школі і вдома». Не дивлячись на досить звичайний вихідний матеріал (піонерські збори, шкільні уроки, розмови вчителів з учнями), у ній надзвичайно реалістично описано щоденне життя хлопчаків, причому зроблено це настільки цікаво й природно, що будь-який читач упізнає в них себе. І це не дивно. Адже дуже багато сюжетів Микола Носов не вигадував, а брав з життя, спілкуючись із сином і його приятелями, знаходячи всюди: на вулиці, у гостях, у школах, куди його запрошували на творчі зустрічі ...
А хто не сміявся над «Живим капелюхом» й «Бобіком в гостях у Барбоса»? Тварини в оповіданнях Носова теж ставали добрими і жартівливими персонажами.

На початку 50-х рр. прийшов час «Незнайка». Усього про Незнайку і його друзів-коротунчиків вийшло три книги: «Пригоди Незнайка і його друзів» (1954), «Незнайко в Сонячному місті» (1958) і «Незнайко на Місяці» (1965). За своєю суттю Незнайко та інші персонажі — діти, які впевнені, що будуть жити вічно, а будь-яка складна ситуація в житті неодмінно розв’яжеться, й усе закінчиться добре.Незнайко, Гвинтик і Шпунтик, Пончик і Сиропчик, Пілюлькин, Знайко й Гусля та й інші персонажі— всі вони змушують читача повірити у своє існування, тому що живуть «по правді», по-справжньому, мислять і поводяться, як справжні діти.
Микола Носов написав досить багато оповідань і казок для дітей. Але і дотепер не всі знають, що в нього є декілька творів, адресованих дорослішій аудиторії. Насамперед, це, звичайно, «Повість про мого друга Ігоря», автобіографічна повість «Таємниця на дні колодязя» і цикли фейлетонів «Іронічні гуморески».
Йде час, однак персонажі, вигадані М.Носовим, не старіють. Вони вже пройшли перевірку часом, і на них виросло й виросте ще не одне покоління людей. Шкода тільки, що письменникові не вистачило часу перенести на папір усе, що він міг би ще написати. 

26 липня 1976 р. він помер у Москві.
Книги М. Носова ілюстрували різні художники: І. Семенов, М. Вальк, Д. Бісті, Є. Афанасьєва, А. Лаптєв, А. Канівський, В. Горяєв та ін.
У1957 р. один авторитетний міжнародний журнал підрахував, які з російських письменників найчастіше перекладаються. Вийшов список, в якому третій, після М. Горького та О. Пушкіна, — дитячий письменник Микола Носов. Майже сорок років він віддав найблагороднішій справі — вихованню дівчаток й хлопчаків. Він довірив нам свою найголовнішу таємницю — веселі й розумні книги. Він володів «золотим ключиком» до дитячих сердець. Щастя — не в золоті, знайденому на дні старого колодязя. Таємниця в людині в умінні здобувати й цінувати знання, а головне, думати, жити чесно, трудитися, цінувати кожен день  свого життя, не розтрачуючи себе на дрібниці.
Микола Носов нічого не описував. Він розповідав. Пропонував читачеві свою, любов’ю зігріту аналітичну інформацію про свого героя і запрошував його намалювати, уявити, створити свою «суб’єктивну копію».
Письменник увів у дитячу літературу нового героя — наївного й розсудливого, бешкетного й допитливого непосиду, який постійно потрапляє у незвичайні, найчастіше комічні ситуації.
Повага до праці, знань, професіоналізму, чесне й доброзичливе ставлення до людей — усі ці людські якості розкриваються у творах Носова з теплим, співчутливим гумором. А оскільки «дорослих» книг Носов майже не писав, то і залишиться він у пам’яті читачів «чистокровним дитячим гумористом».



                       Сельма Оттілія Лувіса Лагерлеф
                                      (20.11.1858 – 16.03.1940)
                                160 років від дня народження

 Північна окраїна Європи завжди дивувала світ своєрідністю своєї літератури. Можливо, це було обумовлено деякою віддаленістю Скандинавії від іншого культурного простору. Ще гриміла слава Андерсена, ще був живим данський казкар, коли 20 листопада 1858 року в шведській провінції Вермланд у сім’ї відставного лейтенанта Еріка Густава і вчительки Ловізи в маєтку Морбакка, з’явилась на світ четверта дитина — Сельма Оттіліана Ловіза.
«Немає дітей, яким би жилося так як нам!», — скаже Сельма багато років по тому, пригадуючи дитинство. Мирне, спокійне, патріархальне життя в маєтку було наповнене працею, святами і поезією. Тут в міру працювали і в міру насолоджувалися життям, а радість була безмежною всі дні. Праця в саду і на городі, у кухні і за прялкою, Різдво і осінній ярмарок, зустріч весни і літній сонцеворот, хрестини і поминання — все це наскрізь було пронизано легендами, піснями і казками. Кожного вечора діти збиралися навколо бабусі і слухали її казки... Для маленької Сельми таке життя було чудесним, бо іншого й годі було — в три рочки її вразив параліч, і бабуся, а згодом — тітонька Нана, цілими днями, сидячи біля ліжка дівчинки, розповідали феєричні історії, чудернацькі легенди і цікаві сімейні хроніки роду Лагерлеф, який понад двох століть прожив у старовинному маєтку Морбакка.
Морбакка була живою. Її магнетизм і невідоме світло усіх поєднували та збирали разом. Якось, коли Сельмі не було ще й трьох років, її улюблений гусак полетів із дикими гусьми. Дівчинка хвилювалась за улюбленця, бо його могли з’їсти вовки, або він міг знесилити від утоми і загинути. Та восени гусак повернувся до рідної Морбакки. І не один, а з гускою і дев’ятьма гусенятами. Морбакка давала сили та надію, дарувала внутрішній зір та незвичайні таланти.

Маленька дівчинка Сельма уявляла себе в оточенні казкових героїв: маленьких гномів, смішних домовиків, птахів, що вміють говорити. Тільки-но вона навчилася читати і писати (у силу обставин Сельма отримала гарну домашню освіту), дівчинка почала записувати всі чарівні оповідання. Сельма Лагерлеф стверджувала, що усе життя справді бачила чудесних істот і створінь. Вона так зжилася з казкою, яка пронизала всю її творчість, що й автобіографію назвала «Казка про казку».
Але це буде далі. А поки що потрібно було здолати хворобу.
У 1876 році завдяки наполегливості батька, який почув про нові методи лікування паралічу, Сельму відвезли до столичного Гімнастичного інституту, де за допомогою гімнастики, масажу і процедур дівчина вже через рік з великими зусиллями та нескінченними слізьми перемогла хворобу: змогла ходити самостійно, хоч і спираючись на милицю.

Мужня і цілеспрямована людина, при всій своїй мрійливості і поетичній незахищеності, Сельма здолала недугу, отримала освіту, пішла шляхом своєї матері і 1881 року вступила в Стокгольмі до ліцею, а через рік — до Вищої учительської семінарії. З 1884 року Сельма Лагерлеф працює вчителькою у школі для дівчат маленького містечка Ландскруне. Вона не може викладати сухо і суворо, як того вимагала методика кінця ХІХ століття.
Вчителька відкривала своїм ученицям дивовижний, чарівний світ, часто перемежовуючи матеріал з підручника чарівними оповіданнями, за що діти її дуже любили.
Після смерті батька у 1888 році сім’ї Лагерлеф довелося продати маєток Морбакку. Будинок було втрачено, але можна було зберегти його таїни, легенди. Отож Сельма взялася за перо... Її першим твором стала «Сага про Єсту Берлінга» — роман про священика, життєрадісну та симпатичну людину, любителя розваг.

У 1894 році від короля Швеції Оскара ІІ письменниця отримує стипендію, що дозволяє їй спокійно займатися літературною працею. Вона залишає школу, відвідує Італію та Близький Схід.
Результатом цієї подорожі стало написання психологічних творів: «Чудеса антихриста» (1898) — роман про Сицилію та «Єрусалим» (1902). Ці твори принесли їй славу видатної шведської романістки. 
У 1904 році письменницю нагороджують золотою медаллю Шведської академії.
Уявна подорож до Морбакки, спогади дитинства і юності допомогли віднайти чарівний ключик до книги. Лагерлеф одразу засіла за письмовий стіл — і от уже навесні, у травні 1906 року, вона надсилає видавцеві перші сто сторінок своєї казкової повісті про мандрівку Нільса. А вже восени, 24 листопада цього ж року, виходить перший том «Чудесної мандрівки Нільса Гольгерсона з дикими гусьми». Серед наукових описів шведської природи, міст та провінцій у книгу було включено дух казок-легенд та чарівних пригод. Та книгу не зрозуміли. Але не такою була реакція дітей: уже через місяць після виходу «Чудесної мандрівки Нільса» учні грали в «гусенавта» (так вони називали Нільса): розмітили маршрут і почали мандри. Незабаром книгу, нарешті, зрозуміли й дорослі.

Історія Нільса носить відкрито моралістичний характер, а заклик дбайливо ставитися до природи залишається актуальним і в наші дні. Описуючи шведське життя, письменниця детально інформує читача про свою рідну країну, її географію, історію і міфологічне минуле. Ця книга дуже швидко стала найулюбленішою для багатьох дітей світу.

Ось уже понад десять поколінь дітей читають і перечитують чарівну книгу Сельми Лагерлеф — адже казку перекладено майже тридцятьма мовами, а в рідній Швеції вона витримала сотню видань.
В Україні окремі твори Лагерлеф перекладали І. Франко, Дніпрова Чайка, З. Левицька, Н. Романович, О. Сенюк. Навіть у далекій Японії в одному з парків Токіо стоїть пам’ятник Нільсу і його другу гусаку Мартіну. Крім того, ще у 1955 році в СРСР за мотивами казкової повісті режисером Володимиром Полковніковим та Олександрою Снежко-Броцькою було знято мультфільм «Зачарований хлопчик». Не помилялася письменниця, коли говорила: «Допоки дітям весело читати цю книгу — вона перемагатиме!».
Нільс Хольгерсон, народжений фантазією Сельми Лагерлеф, став національним героєм цієї країни, одним з її символів.

По-перше, уже з 1950 року за кращу книгу для дітей встановлено премію імені Нільса Хольгерсона. 
По-друге, майже в усіх готелях країни висять рекламні плакати й роздаються буклети з пропозицією здійснити мандрівку Швецією за маршрутом Нільса.
І по-третє, візитною карткою країни є безліч сувенірів, пов’язаних із цією казкою, — чи то фігурка самого Нільса, чи гусака Мартіна, чи ще когось із героїв, виготовлених з глини, дерева, порцеляни, каменю.А ще — марки, сірникові етикетки, листівки, конверти тощо із зображенням «головного гусенавта Швеції».


Лагерлеф була першою жінкою в історії Швеції, яка в 1907 році стала почесним доктором Упсальського університету. Спільнота вимагала вручити письменниці найпрестижнішу премію в галузі літератури — Нобелівську. Члени Нобелівського комітету протестували: «Не вистачає присудити Нобелівську дамі!». Та твори Сельми Лагерлеф були відомі далеко за межами Швеції і славили цю країну. 10 грудня 1909 року письменниця отримала найпочеснішу нагороду «як данину високому ідеалізму, яскравій уяві і духовному проникненню, що відрізняють всі її твори».
Вона стала не лише першою жінкою-лауреатом Нобелівської премії, а й першою жінкою, обраною 1914 року членом Шведської академії.
На кошти Нобелівської премії письменниця викупила рідний маєток. У ньому вона прожила до останніх днів, продовжуючи писати романи з історії Швеції (трилогія «Левеншельди») та спогади про дитинство «Морбакка».
У 1940 році після тривалої хвороби пішла з життя видатна шведська письменниця. Її смерть можна сприймати як перехід до паралельного казкового світу, який їй відкривався усе життя.
У будинку Сельми Лагерлеф в м. Морбакка створено музей, портрет письменниці з 1991 року зображено на банкноті 20 шведських крон.

                                         Чарівник з Німеччини
                                                     (20.10.1923-18.02.2013)

                              ( 95 років від дня народження дитячого
                             письменника Отфріда Пройслера)
18 лютого 2013 року в Німеччині на 90-му році життя помер всесвітньовідомий дитячий письменник Отфрід Пройслер. Найбільшу популярність йому принесла казка «Die kleine Hexe», в перекладі українською – «Маленька Баба-Яга». Ця книга про юну неслухняну відьму була перекладена на багато мов світу, за її мотивами було знято декілька мультфільмів. 
Отфрід Пройслер народився 20 жовтня 1923 року в невеличкому містечку Райхенберзі (Північна Богемія, нині територія Чехії), в сім’ї вчителів. Його батько захоплювався історією краю, збирав місцеві казки та легенди. Сім’я мала велику бібліотеку в шість тисяч томів і книги з ранніх років ввійшли в життя майбутнього письменника.
З дитинства він чув перекази з вуст своєї бабусі Дори про гірських духів, вигнання шведських військ, про примари, що живуть у стародавніх замках. Бабуся не тільки знала силу – силенну казок, але й чудово їх оповідала. Від неї майбутній письменник навчився вільно поводитися з казковим матеріалом, користуватися народними мотивами, майстерності імпровізації. Багатющі скарби легенд, переказів, цікавих звичаїв припали до душі й сформували його як майбутнього письменника – казкаря.
Перші вірші майбутній письменник написав, будучи гімназистом. Одразу після випускних іспитів Пройслера (йшла Друга світова війна) мобілізовано до вермахту та відправлено на Східний фронт. У 1944 році лейтенант Пройслер потрапив до радянського полону, де провів п’ять років. Повернувшись додому, О. Пройслер з великими труднощами відшукує своїх рідних і наречену,

на якій він в тому ж році одружується і тоді ж вирішує стати вчителем. Під час навчання працює репортером і пише оповідання для дитячих радіопередач. Здобувши освіту, понад двадцять років працює вчителем і директором школи в Баварії, а з 1970 року Отфрід Пройслер стає професійним дитячим письменником, хоча й лишається чудовим педагогом і непересічним учителем – у своїх книгах.
Директор школи, куди О. Пройслер прийшов працювати вчителем початкових класів, порадив молодому учителю не кричати на дітей, якщо вони не слухаються, а розповідати їм незвичайні історії, які б давали підставу для радості і сміху, які б вселяли у дітей впевненість в гарному кінці, доброму результаті в будь-якій ситуації. Молодий вчитель послухався поради і працюючи в школі, розповідав своїм учням різні історії, кумедні і смут
ні 
Kleine Hexe, серйозні і безтурботні. А потім записував ці розповіді. Так народилися його книги, відомі тепер в усіх країнах світу, так Пройслер в 50-ті роки XX ст. відновив жанр казки в німецькій дитячій літературі. В усіх його творах присутні мудрі повчання, жарти, сміх. 
 Він стверджує: «Я як старий вчитель, намагаюсь, щоб мої книги стали стартовим майданчиком для дитячої фантазії». Дорослі герої О. Пройслера схожі на нього самого, вони наділені природженим педагогічним почуттям. 
Перші видання для дітей з прізвищем «Отфрід Пройслер» на обкладинці почали з’являтися наприкінці п’ятдесятих – початку шістдесятих років. Це, насамперед, – «Маленький Водяний», що так би мовити, випірнув до читачів 1956 року, «Маленька Баба – Яга», яка прилетіла на мітлі до німецької малечі наступного, 1957 року, «Маленьке Привиденя», яке з’явилося в 1966 році.  
Неабиякий успіх випав на долю книги дивовижних історій, розказаних письменником про «Розбійника Хотценплотца», що побачила світ 1962 року. В ній є все: скарби, викрадення, веселі пригоди, переслідування, покарання зловмисника, перемога добра і справедливості .
А далі почали з’являтися книга за книгою – і майже кожна з них сприймалася дуже гаряче й читачем, і критикою. Але, все ж найбільший успіх припав на долю книжок про маленьких казкових створінь.
Найвідомішою та найулюбленішою казкою дітлашні є«Маленька Баба – Яга», що вийшла вперше, як уже говорилося, 1957року й нині налічує лише німецькою мовою наклад більше п’яти мільйонів примірників і перекладена десятками мов народів світу, в тому числі – й українською.
Першими читачами «Маленької Баби – Яги», стали його дочки – Рената, Сузанна і Регіна. Їм дуже сподобалася татусева казка.
На перший погляд, казки Пройслера здаються традиційними. Але письменник створює їх на новій основі, вводить сучасний антураж, стару форму наповнює проблемами реального життя. На зміну традиційним німецьким історіям про велетнів прийшли казки про маленького пустотливого хлопчиська («Маленький Водяний»), добру тямущу дівчинку («Маленька Баба – Яга»), а потім до них приєднався ще один персонаж – маленький бешкетник – («Маленьке Привиденя»). Його герої – маленькі за віком, за характерами, за своїми якостями, за витівками і пустощами.
Звісно ж, у його героїв є під рукою чарівні аксесуари, та й самі вони наділені чудодійними властивостями. Так, у Привиденяти, що при сонячному світлі стає чорним, а при місячному – білим, є низка з тринадцятьма ключами, якою варто лише потрясти, щоб будь – який замок відчинився.
Маленька Баба – Яга маніпулює мітлою і чаклунською книгою. Але при тім ці казкові істоти постійно в контакті з реальними людьми: допомагають добрим, як це робить маленька Баба – Яга з цілком земними бабусями і вірними друзями Томасом і Вроні, і карають, злих: мірошника, жорстокосердого візника, хлопчиськ – знищувачів пташиних гнізд.
Всі вони впевнені в тому, що слід шукати спільну мову зі старшим поколінням, пройслер 1робити людям добро, а чарівні сили використовувати не на шкоду, а на користь навколишньому світу.
Однак вершиною письменницької майстерності для Пройслера стала казка «Крабат, або Легенди старого млина», написана за мотивами легенд лужицьких сербів, західнослов’янської народності, що проживають на сході Німеччин
и.
Старовинні перекази про юнака Крабата, який переміг злого чаклуна Чорного Мельника і звільнив народ від його злої влади, О. Пройслер перетворив у фантастичну повість про долю хлопчика-сироти, який став учнем мельника. Складний вибір героїв між страхом і совістю, між могутністю і смертю, майстерно виписані автором, роблять «Крабата» воістину видатним твором літератури, а не просто казкою.
Книга була екранізована в 2008-му році німецьким режисером Марко Кройцпайнтнером у вигляді двогодинного повнометражного фільму.
Отфрід Пройслер – надзвичайно популярний дитячий письменник як на батьківщині, у Німеччині, так і далеко за її межами. Його літературні герої, такі як Водяничок, Маленька Баба – Яга,

Привиденя, назавжди припали до серця дітям і стали в один ряд із Піноккіо і Карлсоном, Пеппі Довгоюпанчохою і Вінні Пухом.
Не можна не згадати ще одну характерну особливість повістей – казок Отфріда Пройслера, якій вони завдячують своєю популярністю. У них діють переважно фантастичні особи – чаклуни, відьми, привиди та всяка інша «нечиста сила», але з волі письменника перед читачем постають справжні живі істоти, схожі на звичайних людей.
Сюжети його творів трохи таємничі, загадкові, навіть романтичні, а це особливо вабить дітей, пробуджує їхню фантазію, залучає до активної гри уяви.
Німецький казкар був впевнений, що сучасну дитину необхідно
знайомити з «дорослими» проблемами, наприклад, з проблемами захисту навколишнього середовища, одночасно розкриваючи красу і поезію природи. В його казках виразно описані і казковий ліс, і млинарський ставок і це визиває у читачів почуття любові до природи, до країни, де вони живуть.
Всього Пройслером написано 32 книжки, які перекладено близько 275 разів на 55 мов світу і які відзначено низкою премій. Сумарний тираж його книг досягає 55 мільйонів екземплярів.
За мотивами його книжок створені кінофільми, мультфільми, телевистави.

Радимо прочитати:

Пройслер, О. Водяничок : повість-казка / О. Пройслер; пер. з нім. В. Василюк ; худож. Ю. Сплавник. – К. : Махаон-Україна, 2009. – 104 с. : ілюстр. – ([Бібліотека дитячої класики]).

Пройслер, О. Крабат = Krabat : повість / О. Пройслер ; пер. з нім. В.Василюк; худож. М.Євшин. – Львів : Кальварія, 2006. – 175 с. : ілюстр., 10 окр. арк. ілюстр.

Пройслер, О. Маленька Баба-Яга / О. Пройслер ; іл. М.І.Розенфельда; пер. О.І.Іванової. – Х. : Ранок-НТ, 2003. – 127 с. : ілюстр.. – (Веселі пригоди).
Пройслер, О. Привиденя : повість-казка / О. Пройслер ; пер. з нім. В. Василюк ; худож. Ю. Сплавник. – К. : Махаон-Україна, 2009. – 112 с. : ілюстр. – ([Бібліотека дитячої літератури)        
                                  Лапіна Наталя Петрівна 
                                                (10.10.1953)
                                        65 років від дня народження 
Наталя Лапіна народилася 10 жовтня 1953 року в місті Оха на Сахаліні (Російська Федерація) в родині військовослужбовця. Її предки були родом з України, за сталінських часів їх було виселено на Далекий Схід. Наталя виросла на російській літературі й культурі, проте її завжди тягнуло до української мови. 
Наталя Лапіна закінчила Черкаський державний університет за спеціальністю вчитель російської мови та літератури. Другу вищу освіту психолога здобула в Харкові; в цей період остаточно вивчила українську мову й перейшла на неї в повсякденнму спілкуванні. 
Наталя Лапіна великі за обсягом твори пише разом з своєю сестою Світланою Горбань, це переважно детективи, й романи про кохання. Разом вони є авторами повісті «Апокриф», романів «Якщо подолаєш прокляття» («Роковая ошибка магов»), «Невинна грішниця» («Ловці чарівного вітру»), «Увертюра». 

Також Лапіна є автором численних оповіданнь, методичних й критичних статей, які друкувалися у періодиці. 
Наталя Лапіна є лауреатом Першого Всеукраїнського конкурсу гостросюжетного роману «Золотий Бабай» (1999, за роман «Ловці чарівного вітру»),
 дипломантом конкурсу «Коронація слова» 2004 року (за детектив «Майстри неможливого») та 2009 року (за роман «Надія: сплутані пазли»), переможець регіонального конкурсу «Легенди про козака Івана Кременчука» (2001, за повість «Тисячолітній Кременчук»). 
Член НСПУ з 2010 року.
                           


„Учитель, герой і поет…”
 100-річчя від дня народження
видатного педагога і письменника Кіровоградщини
В. О. Сухомлинського

Учитель, герой і поет             
З серцем палаючим Данко
Справжній палкий гуманіст
Щастя творив до останку
.
              Григорій Орел
                          Життєвий шлях видатного педагога
Василь Олександрович Сухомлинський дуже любив дітей, тому і став педагогом. Це справді людина з полум’яним серцем, видатний педагог сучасності. 35 років свого життя він віддав школі. Сухомлинський – заслужений вчитель України, лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка. З його ім’ям пов’язані збагачення і піднесення педагогічної науки ХХ століття. Велика, самобутня спадщина вченого з плином часу привертає все більше уваги.
А народився Василь Олександрович Сухомлинський 28 вересня 1918 року в селі Василівка Онуфріївського району Кіровоградської області (за тогочасним адміністративно-територіальним поділом — Василівська волость Олександрійського повіту Херсонської губернії) у незаможній селянській родині.

Батько його, Олександр Омелянович, працював по найму як тесляр і столяр у поміщицьких економіях та заможних селянських господарствах. Після встановлення радянської адміністрації в Україні був активістом колгоспного життя у селі, брав участь у керівництві кооперацією та місцевим колгоспом, виступав у пресі як сількор, завідував колгоспною хатою-лабораторією, керував трудовим навчанням учнів (з деревообробної справи) у семирічній школі. 
Мати майбутнього славетного педагога, Оксана Юдівна, теж працювала в колгоспі, займалася домашнім господарством. Часто зимовими вечорами вона розповідала дітям казки, а пізніше весь час спонукала свого Василька до вчительської роботи, побачивши у нього дар і покликання до професії педагога. Разом з Олександром Омеляновичем вона виховала, крім Василя, ще трьох дітей — Івана, Сергія та Меланію, які теж стали вчителями. Через усе життя проніс Василь Олександрович любов та повагу до  своєї матусі. Сухомлинський вчив і своїх учнів гарно ставитися до матерів, любити і поважати їх, написавши про це багато оповідань для дітей.
Особливий вплив на маленького Василька мав дід Сухомлинського Омелян. У діда була велика бібліотека. Помираючи, всі свої книжки він віддав Василеві. Ставши дорослим, Василь Олександрович часто згадував, як дід йому багато читав і його заохочував до читання, і ніколи не забував дідові слова: „Хто дітей любить, той добрий чоловік”.
Василь Сухомлинський навчався спочатку (1926—1933) у Василівській семирічці, де був одним із кращих учнів. Влітку 1934 року він вступив на підготовчі курси при Кременчуцькому педінституті і того ж року став студентом факультету мови та літератури цього вузу. Проте через хворобу у 1935 році змушений був перервати навчання в інституті. Сімнадцятирічним юнаком розпочав Василь свою практичну педагогічну роботу. У 1935—1938 рр. він викладав українську мову і літературу у Василівській та Зибківській семирічних школах Онуфріївського району.

У 1936 році Сухомлинський продовжив навчання на заочному відділі Полтавського педагогічного інституту, де спершу здобув кваліфікацію учителя української мови і літератури неповної середньої школи, а згодом — і викладача цих же предметів середньої школи (1938). Згадуючи цей час, Василь Олександрович писав: „Мені випало щастя два роки вчитися в Полтавському педагогічному інституті… Кажу — випало щастя, бо нас, двадцятирічних юнаків та дівчат, оточувала в інституті атмосфера творчої мислі, допитливості, жадоби знань. Я з гордістю називаю Полтавський педагогічний інститут своєю альма-матер…” 
 З 1938 року і до початку Великої Вітчизняної війни Василь Олександрович працював в Онуфріївській середній школі учителем української словесності, а через деякий час — і завідуючим навчальною частиною школи. Війна внесла свої корективи у розмірений ритм життя: у липні 1941 року Сухомлинського було призвано до війська. Закінчивши військово-політичні курси у Москві, він одержав військове звання молодшого політрука, і з вересня 1941 року він — політрук роти у діючій армії. На фронті Василь Олександрович був двічі поранений, довго лікувався в евакогоспіталях. Тяжким було поранення в руку. Хірурги хотіли її ампутувати. Але він не дав цього зробити, усе твердив: „Ні. Я вчитель!”. І це, мабуть, врятувало його. Лікарю довелося двічі оперувати Василя Олександровича, але руку він все-таки не ампутував. Дуже вже велика була віра Сухомлинського в життя!

Після одужання з червня 1942 року В. О. Сухомлинський працював директором середньої школи і вчителем російської мови і літератури у селищі Ува Удмуртської АРСР, а навесні 1944-го  Василь Олександрович разом з дружиною Г.І. Сухомлинською виїжджає на Україну, в щойно визволений Онуфріївський район Кіровоградської області. 
Упродовж чотирьох років він працював завідуючим районним відділом народної освіти і одночасно викладав у школі. Саме в цей період Василь Олександрович дебютує із статтями на педагогічні теми у районній пресі „Ударна праця” та обласній газеті „Кіровоградська правда”. У 1948 році В.О.Сухомлинського призначають, на його прохання, директором Павлиської середньої школи. Цим навчальним закладом він керував до останку життя, двадцять три роки у Павлиші стали найпліднішим періодом його науково-практичної та літературно-публіцистичної діяльності. Василь Олександрович доклав чимало зусиль, аби піднести пересічну сільську школу на рівень найкращих загальноосвітніх навчальних закладів, щоб перетворити її на справжню лабораторію передової педагогічної думки і якнайповніше узагальнити набутий досвід. І він досяг поставленої мети, насамперед завдяки власній винятковій працьовитості, постійному творчому горінню, твердій, безкомпромісній вимогливості як до себе, так і до всього педагогічного колективу. 

Починаючи з 1949 року, Василь Олександрович виступає не тільки у місцевій періодиці, а й у республіканських та всесоюзних виданнях. У 1955 році він успішно захищає у Київському державному університеті кандидатську дисертацію на тему „Директор школи — керівник навчально-виховної роботи”. На найвищий щабель своєї педагогічної творчості Василь Олександрович піднявся у шістдесяті роки. Саме тоді з особливою виразністю і силою проявився його яскравий і самобутній талант педагога-дослідника й педагога-публіциста, саме у ті роки написав він найкращі книги, статті, художні твори для дітей та юнацтва.
До найголовніших, найгрунтовніших творів В.О.Сухомлинського, опублікованих починаючи із 1960 року, належать: „Духовний світ школяра”, „Праця і моральне виховання”, „Моральний ідеал молодого покоління”, „Сто порад учителеві”, „Листи до сина”, „Батьківська педагогіка”, „Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості” і особливо — „Павлиська середня школа” та „Серце віддаю дітям”. Остання праця була удостоєна першої премії Педагогічного товариства УРСР (1973) і Державної премії УРСР (1974). Але не все було так гладко у творчій біографії педагога. Цікавий і маловідомий факт, що ця широко знана й найбільш популярна книга В.Сухомлинського „Серце віддаю дітям”, яка вийшла 25 мовами і  витримала майже 50 видань, вперше побачила світ у 1968 році в Німеччині. У себе вдома Сухомлинський не міг її опублікувати – рукопис кочував з одного видавництва в інше і отримував негативні рецензії. Зокрема, зверталася увага на те, що автор однобічно  (в основному на матеріалі природи) вирішує питання морального і естетичного виховання школярів 1-4 класів, що у рукопису ніде не згадується слово „партія”, що дітям потрібно більш чітко розповідати, про поняття класової боротьби і що собою являє сучасний імперіалізм тощо. Після того, як книга з’явилася у Німеччині і одразу  ж стала популярною, Василя Олександровича викликали у партійні органи і він отримав партійну догану, бо вихід книги першодруком за кордоном був категорично заборонений у ті часи. Вітчизняним видавцям було наказано у короткий термін видати книгу в Україні, і в 1969 році „Серце віддаю дітям” з’являється у видавництві „Радянська школа”.
На високу оцінку заслуговують і праці В.О.Сухомлинського, які  вийшли окремими виданнями вже після смерті талановитого педагога: „Народження громадянина”, „Методика виховання колективу”, „Розмова з молодим директором школи”, „Як виховати справжню людину”. Віддаючи багато енергії вчительській роботі, створюючи фундаментальні педагогічні твори, В.О.Сухомлинський водночас виступав і як активний громадський діяч, систематично проводив культурно-освітню роботу серед населення Павлиша, брав активну участь у численних науково-педагогічних конференціях, симпозіумах, сесіях, нарадах, семінарах. Не обійшло його й офіційне визнання: у 1968 році йому присвоїли звання Героя соціалістичної праці, того ж року він був обраний членом-кореспондентом АПН СРСР.

Попереду було багато планів. Уже перебуваючи у лікарні, важкохворий, Василь Сухомлинський не переставав думати про школу. Коли діти з квітами прийшли до нього в палату, він підвівся на руки,поглянув у вікно,промовив: “Діти йдуть до школи, а я йду із життя…” . Помер Василь Сухомлинський 2 вересня 1970 року.Похований на кладовищі всього за 300 метрів від школи,якій віддав усе своє життя.Йому судилося народитися і померти у вересні, і це символічно. Бо вересень – це початок нового навчального року. 
       95 років від дня народження майстра дитячого гумору
                                      (05.09.1923-25.091978)
Не одне покоління української дітвори виросло на чудовій поезії неперевершеного майстра гумору Грицька Бойка (1923 – 1978).
Григорій Пилипович Бойко народився на Донеччині в селі Оленівка 5 вересня 1923 року в сім’ї службовця. Декілька поколінь Бойків, як згадував його син Вадим, уміли говорити віршами, складали пісні, які ще й досі співають у селах Донеччини. Після закінчення сільської семирічки, Григорій Бойко навчався в Оленівській
рудниковій школі. 17 – річним юнаком, одразу як почалася війна Григорій пішов на фронт захищати Батьківщинулужив рядовим кулеметного взводу, а потім офіцером – зв’язківцем, брав участь у боях під Сталінградом, був поранений і контужений. Удостоєний бойових урядових нагород.
Після війни майбутній письменник став студентом літературного факультету Донецького педінституту і у 1949 р. закінчив його з відзнакою.
Початком своєї літературної діяльності Григорій Пилипович вважав 1950 рік: саме тоді вийшла його перша збірка віршів «Моя Донеччина» для дорослих. Але друкуватися він почав ще школярем. Ще студентом його прийняли до Спілки письменників і поет починає писати виключно для дітей.
Напевне у дитячій літературі не знайдеться жанру, в якому б не
працював Грицько Бойко : поеми, вірші, скоромовки, лічилки, п’єси-казки, загадки, адресовані тим, хто цінує гостре, влучне слово, любить і розуміє гумор, уміє покепкувати не тільки з когось, а й із себе самого. Письменник видав близько ста книжок для дітей. Більше 60 книг написані українською мовою, 24 – російською, більше 20-ти його книг перекладено мовами народів світу. Наклад його творів сягав двадцяти мільйонів. 
Він продовжив славні традиції майстрів українського гумору Остапа Вишні, Степана Олійника, але вже в дитячій літературі. Поет, як ніхто інший, вмів не просто розважати молодших читачів, а й з теплим, добрим гумором дотепно й незлобливо показати найрізноманітніші вади дитячого характеру. Вереда, замазура, хвалько, брехун, ледар, базіка, невіглас, недотепа, боягуз, підлабузник, задавака, ябеда, роззява, симулянт – ось «знамениті персонажі» його чудових віршів та поем.  
Говорити просто про найскладніше – оце і є справжнє обдарування дитячого письменника.
Особливо полюбилися малечі «Билиці дяді Гриця», «Про дідуся Тараса», «Смішинки», «Хлопчик Ох», «Ніс у сметані», «Шпаргалка – виручалка» та інші. Грицько Бойко не тільки поет-гуморист, а й поет – перекладач. Для українських дітей він переклав твори С. Маршака, К. Чуковського, А. Барто, С. Міхалкова, а також інших поетів.
Є серед написаного Грицьком Бойком і п’єси-казки: «Космічна подорож» та «Про Андрійка і Терпця». Популярним жанром у поета були також скоромовки – спотиканки та загадки. Вони заставляють сміятися і думати, збуджують цікавість та увагу.
 Писав Грицько Бойко й лірику. Добру, зворушливу. Про свою, наприклад улюблену вчительку Любу Федосіївну, до якої так трепетно заходити вже дорослм на урок:
… Я піду і сяду у знайомім класі на передній парті зліва, край вікна. Буду тихий-тихий, і уважний буду, буду кожне слово Ваше пам’ятать…
Знаний Грицько Бойко і як поет-пісняр. Він написав понад 400 пісень, переважно для дітей. Відомі українські композитори А. Кос – Анатольський, А. Філіпенко, Ю. Рожавська, А. Мясков поклали чимало його творів на музику.
За мотивами своїх віршів поет зняв дитячі діафільми: «Ми на місяць летимо», «Зелена аптека», «Жива казка», «Про Андрійка-невмійка», «Хлопчик Ох» та інші.
Грицько Бойко брав участь у телепрограмах, охоче й часто зустрічався зі своїми читачами і тоді в залі лунав справжній регіт. І малята, й старші школярі, і їхні батьки та вчителі завжди захоплено слухали виступи де звучали дотепні смішинки, скоромовки, веселинки. Проте, знаючи життя дітей, їхні звички, уподобання і вади, Грицько Бойко вмів не образити своїм сміхом читача, а змусити його глибоко замислитися над своїми«гріхами». 

І спробувати позбутися всього того поганого, що викриває поет. Отоді – то сміх стає і порадником, і другом, і лікарем… Його гумор м’який і добрий покликаний перш за все допомогати перевиховуватися, а не принизити дитину і поглумитися над нею. 

Рад
имо прочитати: 
Бойко, Г. (1923-1978). Билиці діда Гриця : веселинки, скоромовки-спотиканки, загадки / Г. Бойко ; худож.В.Ширяєв; упоряд. І.Бойко; передм. В.Бойка. – К. : Веселка, 2004. – 119 с. : ілюстр., 1 портр. – (Українській дитині). 

Бойко, Г. Вереда : вірші / Г. Бойко ; худож. Є. Житник. – Х. : Школа, 2007. – 80 с. : ілюстр. – (Золота колекція української поезії для дітей). 

Бойко, Г. (1923-1978). Веселинки, вірші, скоромовки / Г. Бойко ; упоряд. Е.Бойко; передм. Т.Коломієць; худож. А.Василенко. – К. : Веселка, 1995. – 240 с. : ілюстр. 

Бойко, Г. Отакий у мене ніс! : веселинки, скоромовки, загадки, казки / Б. Бойко; упоряд. та передм. І. Бойко ; ілюстр. О. Богомаз. – К. : Національний книжковий проект, 2010. – 207 с. : ілюстр. – (Бібліотека шкільної класики. Позакласне читання ; 2 кл.). 

Бойко, Г. Сірничок : вірші / Г. Бойко ; худож. К. Лавро. – К. : Веселка, 2012. – 19 с. : ілюстр.


Історико-культурні пам’ятки м. Херсон
                                        Херсонська фортеця
Херсонська фортеця - фортифікаційне чудо не тільки Херсона, а й усього Причорноморського берега України. Будівництво фортеці датується кінцем 18 століття, головна мета - захист стратегічно важливого з геополітичної точки зору, в той період, міста - Херсона. 

Будівництво фортеці було розпочато 8 вересня 1778 під керівництвом архітектора М. Ветошкина за сприяння І. Ганнібала, І. Германа, К. Гаку. Керівником проекту виступав князь Григорій Потьомкін. У 1787 році фортеця була здана, цей захід було приурочено до приїзду в місто імператриці Катерини ІІ. Фортеця повністю відповідала всім вимогам в організації фортифікаційних споруд того часу - навколо неї насипали потужний земляний вал, виритий рів. Саме ці дві умови унеможливлювали потрапляння за стіни фортеці атакуючої сторони. Особлива форма фортеці дозволяла солдатам вести вогонь з будь-якої точки. У підвалах фортеці на випадок тривалих облог вирили безліч тунелів і ходів. Крім самої фортеці побудували кілька допоміжних будівель: магазини провізії, пороховий льох, артилерійську майстерню та інше. Незважаючи на погрози, які кілька разів виникали над фортецею, вона не брала участі ні в одному з боїв, а 22 вересня 1835 наказом Миколи ІІ і зовсім була передана у володіння міста. У цей період починається нова сторінка в житті споруди. Більшість приміщень були викуплені багатими херсонцями для споруди будинків у центральній частині міста.

До наших днів збереглися лише «Московські» (північні) і «Очаківські» (західні) ворота фортеці. Пороховий льох був переобладнаний під ресторан. Також збереглося кілька фрагментів валу і одне з найбільш ранніх будівель Херсонської фортеці - Арсенал, в наші дні - будівля міської в`язниці.
                                 Московські (Північні) ворота
Московські ворота - одна з найстаріших споруд Херсона . Вони входили в комплекс оборонних споруд міста. На сьогодні вони вважаються   пам`яткою архітектури національного значення.
Збудовані ворота були в 1783 році. При будівництві Московських воріт використовувалась цегла. Ворота розташовувалися в північно-східній частині Херсонської фортеці . Міст виконаний в класичному стилі військового будівництва. Тут є і рів, і підйомний механізм. Останній з`єднував військовий форштадт з фортецею. Ворота носять таку назву у напрямку дороги. Вона вела від Херсонської фортеці до Москви або Санкт-Петербургу. Ці ворота назавжди увійдуть в історію міста і не тільки за свої оборонні здібності. Навесні 1787 через ці ворота в`їхала в Херсон сама Катерина II в оточенні численної свити.
                                       Очаківські (Західні) ворота
Вже не так багато залишилося пам`яток стародавніх подій, які відбувалися на Україні. Одне зі свідоцтв колишньої слави - ​​Херсонська фортеця.
Очаківська брама - це одне з небагатьох, що   встояло перед натиском часу. Сама фортеця була побудована в 1778 році. Займала площу в 100 гектар. Вона була прародителькою міста Херсон . Незважаючи на свою міць і відмінне постачання зброєю і боєприпасами, фортеця жодного разу не брала участь в боях. Її зруйнували сили природи і людська жадібність. За залишками Очаковских воріт можна багато чого довідатися про саму фортецю. Зовні ворота дуже красиві, хоча будувалися як військова споруда. Вони багато прикрашені пілястрами і аттиком і виконані з кращого обробленого вапняку. Ворота є втіленням   одночасно і сили, і елегантності. Свою назву вони отримали через дорогу, яка виходила з фортеці і вела в Очаків . Серед збережених елементів фортеці також цікава   будівля Арсеналу . Його історія і архітектура не менш захоплююча.
                                    Будівля арсеналу (Арсенал)
Початок міста Херсон заклала Катерина II. Велика частина будівель відноситься до часу правління царської імперії. До наших днів збереглося багато цікавих архітектурних споруд тієї епохи. 

Арсенал - частина комплексу споруд Херсонської фортеці . Будівля вважається найбільшим з усіх інших. Арсенал був побудований в 1788 році інженером Іваном Струговщиковим. Будівництво почалося в 1784 році. Про це свідчить пам`ятна табличка, яку знайшли тут при реконструкції будівлі. Арсенал виконував функції сховища. Тут зберігалися артилерія, зброя і боєприпаси армії. Головний вхід прикрашав чотириколонний портик. Він немов   символізував всю міць і силу не тільки будівлі, але і всієї армії. У 1812 році арсенал був перебудований. Така необхідність виникла після сильного землетрусу 1802 року. Тепер будівля постала перед херсонцями в стилі ампір. Портик став шестиколонним, що додало спорудженню ще більшої могутності. Трохи пізніше була проведена внутрішня реконструкція. Будівлю перепланували під арештантський виправний заклад. Сьогодні визначна пам`ятка по праву вважається одним з кращих архітектурних пам`яток міста. Арсенал зберіг міць і розкіш, закладену архітекторами. Але це   не просто будівля-пустишка. В ньому розташовані кілька міських організацій. Поруч також можна відвідати ще кілька пам`яток
                                         Архієрейський будинок
Архієрейський будинок розташований в місті Херсоні . Його побудували в 1820 році, спочатку він мав два поверхи, що збереглися до цих пір. Сама будівля вироблена в   класичному стилі. Його будували в якості житла для начальника адміралтейства міста. При зведенні споруди застосували поєднання культової та житлової споруди.

У 1827 році адміралтейство було розпущено і приміщення залишилося покинутим. З часом будівлю почали використовувати як сховище для архівних документів. Лише в 1846 році духовенством були зібрані кошти на покупку і ремонт даної будівлі. У 1874 році приміщення перебудували в домову церкву, яку в тому ж році і освятили, хоча сам ремонт завершився тільки через рік. З 1925 року в приміщенні церкви знаходився спеціалізований інтернат, а потім тут розташовувався туберкульозний санаторій для дітей. Тільки в 1992 році будівлю було повернуто церковній православній громаді.
                       Спаський (Катерининський) собор (1781)
Видатний пам’ятник історії та архітектури ХVІІІ ст. – Катерининський собор – був побудований у стилі раннього класицизму з використанням мотивів балканської середньовічної архітектури. Собор закладений Іваном Ганнібалом біля західної Очаківської брами у Херсонській фортеці 30 серпня 1781 р. Але після зміни проекту почав будуватися у 1782 р. московським архітектором Іваном Матвійовичем Ситниковим. 
У церкві знаходиться могила засновника Херсона князя Григорія Олександровича Потьомкіна-Таврійського, біля його стін – некрополь героїв російсько-турецької війни 1787-1791 рр. У соборі у 1787 р. на урочистій літургії була присутня імператриця Катерина II. В 1792-1794 рр. церкву регулярно відвідував Олександр Васильович Суворов. 
Три входи собору франковані парами півкруглих ніш зі скульптурами святих на повний зріст. Головний західний портик прикр
ашений фігурами апостолів Петра і Павла, північний і південний – святих Марії Магдалини і Катерини, повторених двічі. Їх автор, відомий московський скульптор Г.М.Замараєв (серйозні реставраційні роботи по відновленню скульптур з уламків в 1968-1969 провів Ф.Лях). 
У 1929 р. собор був закритий, будівля перейшла у державну власність. З 1941 р. по кінець 1962 р. храм діяв, як культова споруда церковної громади. 24 травня 1969 р. собору було надано статус пам’ятника архітектури. 25 серпня 1991 р. будівля повернута церковній громаді
.
               Пам’ятник першим корабелам Чорноморського флоту
Пам’ятник присвячений першим будівникам кораблів вітчизняного Чорноморського флоту, який був заснований одночасно з Херсоном у 1778 разом з будівництвом фортеці. Вже на початку 1787 херсонська верф складалася з 5 доків. Великого розмаху набуло суднобудування на херсонських верфях за радянські часи, особливо у 1950 після введення в дію Херсонського заводу крупного морського суднобудування. Пам’ятник встановлено на місці колишньої найпершої верфі. 
Пам’ятник являє собою бетонну стелу у формі зрізаної неправильної піраміди, облицьовану сірими гранітними плитами, з встановленим на ній трьохщогловим парусником із наповненими вітром парусами, виконаним із залізобетону, окутого карбованою міддю. В нижній частині стели розташовані монументальні рельєфні багатофігурні композиції, одна з яких, присвячена першим херсонським корабелам, друга - присвячена сучасним робітникам, зображує їх постаті. З чільного боку стели на прямокутному блоці – напис: Здесь в 1783 году построен первый 66-пушечный линейный корабль Черноморского флота «Слава Екатерины».
           Обласний художній музей ім. Олексія Шовкуненко
Херсонський обласний художній музей розташований в самому центрі міста. Протягом багатьох років увагу мешканців та гостей міста приваблюють не тільки художні експозиції музею, але і його інтер`єри, багато оформлені різьбленням по каменю і ліпниною. Неповторний архітектурний вигляд будівлі є своєрідною візитною карткою Херсона і користується заслуженою увагою відвідувачів. 
У 1890 році археологом і громадським діячем Віктором Гошкевичем був заснований в Херсоні археологічний музей. У 1909 році він передав музей, створений на свої кошти, в дар місту, але залишився його керівником. У 20-30 роки колекція музею поповнилася творами не тільки російської, а й західної графіки, живопису, а також прикладного мистецтва. Перед Великою Вітчизняною війною фонди музею нараховували більше 700 унікальних експонатів. Проте в роки фашистської окупації з Херсона до Німеччини було вивезено значну кількість музейних цінностей. У повоєнний час музей не тільки відновив свою роботу, а й поповнив фонди творами класичного російського, українського живопису та картинами молодих авторів. У 1976 році музей отримав унікальні експонати, заповідані йому колекціонером Марією Корніловською. Ця колекція налічувала понад 500 творів образотворчого мистецтва, а також унікальний книжковий фонд і старовинні рами. Крім того, музею було передано безліч експонатів з фондів Спілки художників СРСР та України. У 1981 році музею було присвоєно ім`я відомого українського живописця і уродженця Херсона Олексія Олексійовича Шовкуненка. Приводом послужила передача вдовою художника в дар музею 60 його картин. Сьогодні зібрання робіт Шовкуненко є одним з найзначніших в Україні і налічує 155 експонатів. В даний час художня колекція музею складає близько 11000 експонатів
                                        Краєзнавчий музей
Херсонський обласний краєзнавчий музей по праву вважають одним із кращих в Україні. Засновано заклад 1890 року за пропозицією українського археолога і краєзнавця В. Гошкевича. У виставкових залах зберігається близько 10 тисяч експонатів, у той час як його фонд має в своєму розпорядженні понад 173 тисячі цікавих придбань і знахідок, походження деяких із них датується ще сьомим тисячоліттям до нашої ери.
Сьогодні це цілий музейний комплекс із представництвами в Херсоні і Каховці.
Експозиція музею
На площі 2400 м2 представлено чотири основні експозиції:
Література.
Виставка, наповнена рідкісними виданнями журналів, газет, оригінальних рукописів Льва Толстого, Олександра Пушкіна. Тут ви також зможете побачити графічні роботи і живопис.
Природознавство.
Відділ флори і фауни вразить розмаїттям рослинного і тваринного світу. Увагу відвідувачів привертає скелет кита, розміри якого – 30 метрів.
Історія давніх часів.
Тут ви побачите унікальну колекцію старовинних монет, скарби скіфської культури. Поціновувачам представлено зібрання зброї часів 16 століття.
Сучасна історія.
Експозиція на честь заснування Херсона, політичних подій і військових діячів Г. Потьомкіна, О. Суворова, Ф. Ушакова буде цікава не тільки любителям історії, але і школярам.
                             Пам`ятник  Джону Говарду
На проспекті Ушакова у Херсоні у небо здіймається невеликий обеліск. Здавалось, таких є багато, але якщо підійти ближче, то на плиті можна прочитати, що це пам'ятний знак Джону Говарду – вихідцю з Лондона, який так багато зробив для міста.
Вперше Говард приїздить до Російської Імперії у 1781 році. Його зацікавило те, що ця країна першою відмовилась від прилюдної смертної кари. Основною його метою було дослідити госпіталі та в'язниці. Як потім згадував сам Джон Говард, умови у закладах були дуже незадовільні. Поза цим, англієць дістав славу філантропа, адже він безкоштовно надавав медичну допомогу, навіть виїздив у далекі поселення, якщо була така потреба. У 1789 році Джон Говард приїздить до Російської імперії вдруге та оселяється у Херсоні. Як виявилось, назавжди. 
Через чотири місяці, у січні 1790 року, Джон Говард помирає від тифу. Будучи присмерті, він просить свого друга, контр-адмірала Прістмана, поховати його на околиці міста (зараз це село Степанівка Суворовського району міста Херсон), де він любив прогулюватись. І ще просив, щоб на його могилі замість пам'ятника поставили сонячний годинник. Але матеріал, із якого виготовили пам'ятник виявився крихким, сонячний годинник та погруддя Говарда кудись зникли. У 1817 році російський імператор Олександр І наказав відновити пам'ятник на могилі Джона Говарда. Проте наступного року було вирішено поставити на околиці Херсона пам'ятний обеліск, який тут стоїть і досі.

Згідно заповіту Говарда, на пам'ятнику поставили сонячний годинник. Крім того, на обеліску видно барельєф – профіль самого Джона Говарда, а знизу на плиті викарбуваний надпис: «Ad sepul-chrum stans quidquid est amici», що в перекладі на українську значить: «Хто б не був ти, тут друг твій схований»
       Меморіал Слави (1967, 1989)Парк Слави, набережна Дніпра
Меморіал Слави, розташований на високому правому березі Дніпра, увічнює пам’ять про воїнів-херсонців та воїнів-визволителів міста, які загинули у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945. 
У 1966 на річці Конці були знайдені останки невідомого солдата, які були перепоховані 13 березня 1967 в парку Слави. За проектом арх. Ю.М.Тарасова тут був споруджений пам’ятник “Могила Невідомого солдата” з Вічним вогнем перед ним. 
У 1989 за проектом арх. Громихіна В.М, Захарова С.А., Платонова Ю.П. та ск. В.І.Зноби навколо „Могили невідомого солдата” був створений новий архітектурно скульптурний комплекс. Трьохмаршові широкі сходи ведуть до центральної площі комплексу. Вздовж сходів розміщені шість бронзових карбованих рельєфів з історичним описом Херсонщини, воєнних подій та картами. З обох боків на опорних стінах, що фланкують центральні сходи, розташовані бронзові скульптури солдата і матроса на повний зріст. В центрі головного майдану встановлена тріумфальна колона з червоного граніту з символічною бронзовою фігурою Перемоги. Колона завершується стилізованою декоративною іонійською капітеллю. Жіноча постать, що символізує Перемогу, зображена на повний зріст у стрімкому русі, у правій руці тримає святковий вінок. 
Поряд з колоною, Вічним вогнем і Могилою Невідомого солдата на майдані встановлені невисокі прямокутні тумби з боків прикрашені картушами з присвятними написами. 
    Пам’ятник Г.О.Потьомкіну (1836, 2003), Потьомкінський сквер
Потьомкін Григорій Олександрович (1739 - 1791) – губернатор Новоросії, воєначальник, державний діяч. Учасник російсько-турецької війни 1787-1791. Похований у Єкатерининському соборі в Херсоні. Могила не збереглася. 
У 1791 вийшов указ Катерини ІІ спорудити у Херсоні пам’ятник князю Потьомкіну-Таврійському. Однак він був встановлений пізніше, у 1836 в центрі міста на Потьомкінському бульварі на відзнаку 45-річчя поховання Потьомкіна у Катеринінському соборі. Постать Потьомкіна зображувалася на повний зріст, в традиційній для класицизму позі давньоримського воїна, ідеалізована за класицистичними канонами. 
27 квітня 1921 скульптуру князя Потьомкіна було демонтовано і передано до міського краєзнавчого музею, звідки вона зникла у 1944. На її місце на постаменті у 1922 був поставлений бюст, а у 1958 – фігура (на повний зріст) К.Маркса, на честь якого були перейменовані сквер та бульвар. У 2003 пам’ятник Потьомкіну було відновлено (ск. Ю.Степанян, арх. В.Громихін, Г.Ходін). Він являє собою вільну реконструкцією старого пам’ятника, що, зберігаючи загальну первісну композицію, відрізняється від неї в деталях. З чотирьох боків постаменту закріплені бронзові прямокутні дошки з присвятними написами. 
                           Пам’ятник О.В.Суворову (1904, 1950)  
Суворов Олександр Васильович (1730-1800) – полководець, генералісімус російської армії (з 1799), військовий теоретик. Діяльність Суворова в Херсоні була спрямована на організацію його військового та оборонного захисту. 8 серпня 1787 О.В.Суворов переніс в місто свою штаб-квартиру. 

Встановлений на ознаменування 150 річниці з дня смерті О.В.Суворова. В основі пам’ятника – станковий бронзовий портрет видатного полководця, подарований Херсонському історичному музею ск. Рукавишниковим у 1904, про що свідчить напис на його тильному боці. У 1950 портрет був використаний для композиції пам’ятника, урочисте відкриття якого відбулося 12 вересня 1950. У 1974 старий постамент з місцевого каменя був замінений на сірий полірований граніт. Пам’ятник складається з класичного за художнім рішенням бюсту, створеного в традиціях російської скульптури ХІХ століття, з фронтальною композицією, високим зрізом плечей, характерним уважним відтворенням рис зовнішності та деталей одягу славетного полководця, відзначається високою технікою бронзового литва. Портрет на круглій двохступінчастій підставці, встановлений на трьохчастному постаменті, що складається з прямокутного цоколя, високої бази із півкруглою викружкою та п’єдисталу у формі прямокутної зрізаної піраміди. На чільному боці постаменту у бронзовому картуші – присвятний напис.

                                                                   
   ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ХЕРСОНА.
ЛЕГЕНДА,ЩО НАРОДИЛАСЬ НА ПІВДНІ
Коли Бог створював Землю, він довго плекав свій задум. Коли ж округла основа була готова, Творець взяв її в свої могутні руки, присунув ближче Сонце, щоб було світло, але не дуже близько, щоб було не так гаряче, взяв все найпрекрасніше, що зміг вигадати і склав все це на поверхні нової планети в самому центрі.
Там були дуже глибокі моря, найвищі гори, величезні річки і безкрайні пустелі, дрімучі ліси, озера, вируючі вулкани і небезпечні болота…

І почав Творець розподіляти все це по всьому світові: кому гори і трохи лісів, кому багато пустель і трішки озер, а кому – суцільне море і океан… Ну так, щоб гармонійно було, справедливо, композиційно правильно. Всім все видав і залишився собою задоволений. А потому, майже закінчивши роботу, звернув свій погляд на центр світу і помітив, що там залишився нерозподілений надлишок.

Тоді він посміхнувся, провів рукою і рівномірно розподілив усе те, що залишилося, там, де воно і лежало: два моря, дев’ятнадцять річок, величезні ліси і плавні, сотні озер і жменю островів (тільки кілька найбільших островів вибрав і поклав окремо в море, а інші так і залишив у дельті річки лежати, де вони й були).

Маленьку пустелю насипав з річкового піску, а із залишків глини зліпив великі крутосхили. Це був останній штрих. Подивився на все це і сказав: «Добре».
І фінально поцілував своє творіння там, де закінчив роботу.

І після цього пішов створювати тварин, птахів і людей. Так утворилася Херсонщина. Розуміючи всю важливість задуму Творця, люди так і стали малювати карту світу. Весь світ навколо, а по центру, трохи вище середини – Херсонщина.
Звичайно, це легенда. Тому що всі дорослі люди розуміють, що просто так зрушити сон – не можна. Це вигадка. Все інше – правда. Від батьків і дідів нам дісталася унікальна земля. Тут, завдяки емоційним, веселим і засмаглим людям, зародилися дивні колоритні традиції і «південна мова».

Це все дає можливості для розвитку оздоровчого, пізнавального, спортивного, екстремального, гастрономічного, релігійного, ділового, інвестиційного і подієвого туризму.

А ще… це все породжує любов, гордість і повагу до нашої землі. До нашої України!
                                        (10.04.1933 - 02.04.1981)          
Народився 10 квітня 1933 у селі Володимирівка Компаніївського району Кіровоградської області в багатодітній селянській родині.
Навчався Віктор Близнець спочатку у Володимирівці, потім  в Першотравенці, старшокласником — у Компаніївській середній школі. Вчився Віктор старанно, багато читав і потай пописував вірші. Був дуже здібним та допитливим учнем, школу закінчив із золотою медаллю.
1952 — 1957 — навчався на факультеті журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Після закінчення університету працював за фахом у газетах та журналах: був кореспондентом «Комсомольскої правди», завідувачем відділу газети «Комсомольске знамя», завідуючим відділу шкільного життя журналу «Піонерія» (теперішній «Однокласник»), заступником головного редактора видавництва «Молодь».

У 1963 році з’явилася на світ перша збірка оповідань «Ойойкове гніздо». Потім вийшли повісті “Паруси над степом”, “Землянка”, “Древляни”, “Мовчун”, “Звук павутинки”, “Женя і Синько”. Потім була написана чудова лірична казка “Земля світлячків”. У цьому творі Віктор Семенович реалізував усі свої фантазії, залюбленість у народні казки.
Кілька років Віктор Семенович працював над перекладом з давньоруської на сучасну українську мову  епосу “Повість минулих літ”, що є для нас головним джерелом знань про життя наших далеких предків. Видано було цей переклад 1980 року з передмовою П.Загребельного. Є у письменника твори для дорослого читача. Але все-таки найталановитішими і найпопулярнішими залишились його книжки для дітей.

Помер письменник 2 квітня 1981 року. 
Кросворд:
Віктор Близнець. Повість «Звук павутинки».
1. «Ви не смійтесь, — вони живі. Бачите: їх сила – силенна, але ніхто не штовхається, не заступає дороги, не заважає іншим. Бо це не прості, це Вишневі … » (Пушинки)
2. Ім’я нової подружки Льоньки. (Ніна)
3. Ім’я вченого-атомника, що приїхав до баби в село. (Адам)
4. Яка частина будівлі, за переконанням Льоньки, є у всьму на світі? (Дверцята)
5. Прізвисько, яке дав Льонці його новий друг. (Ленд)
6. Те, що баба Сіроха принесла Льонці. (Посилка)
7. Вона бура, кудлата, їздить на старій вовчиці, нею лякають дітей. (Сопуха)
8. З них Льонька зробив швидкі каравели. (Листочки)
Кросворд навпаки
Завдання : перед учнями на дошці заповнений кросворд, учні повинні сформулювати завдання до нього.

Орієнтовні відповіді:
1.     Як називав бабу Сіроху Адам?
2.     Яке радіо слухали в степу?
3.     Кому Бусько приніс жабу?
4.     Лікар...
5.     Брат Гавра
6.     Єдиний друг Льоньки
7.     Хвороба Адама
8.     Крапля води
9.     Гримлять в джунглях
10. «Це не прості, це ... пушинки»
11.  Тонке, прозоре ім'я
12.   Кінь
13.«З добрих людей виростає щось добре - яблуні, бузок,...»
Гончар Олесь Терентійович
(03.04.1918-14.07.1995)
Цього дня світова спільнота вшановує пам'ять видатного українського письменника, громадського діяча, академіка АН України, Героя Соціалістичної Праці, Героя України, першого лауреата премії ім. Тараса Шевченка, голови Спілки письменників України (1959-1971), депутата Верховної Ради СРСР Олеся Терентійовича Гончара.

Життя Олеся Гончара нагадує сюжет роману. Він народився в незалежній Україні 3 квітня 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава (нині – у межах Дніпра) у родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, з Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір. Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (дівоче прізвище матері, прізвище бабусі та дідуся по матері; ім'я Олесь з'явилося, бо в класі вже був інший Сашко, тому, щоб розрізняти учнів, хлопця записали як Олесь). Також хлопцю було виписано в сільській раді нове свідоцтво про народження, згідно з яким він начебто народився в Сухій. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у автобіографіях, анкетах і відомостях для довідників як своє місце народження саме село Суху. Вже в наш час вдова Олеся Гончара Валентина розповіла про це, а також про справжнє місце народження.

Закінчивши середню школу, він навчався в технікумі журналістики, працював у газетах, захопився літературною творчістю.

У 1938 році Гончар вступив на філологічний факультет Харківського університету. Однак у навчанні довелося зробити кількарічну перерву: 1941 року він іде добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. На війні був старшиною мінометної батареї, був двічі поранений. На фронті писав вірші, які публікувалися в дивізійній газеті. Після війни 1946 року закінчив Дніпропетровський університет. Tpи перші повоєнні роки працював над трилогією «Прапороносці», яка принесла йому успіх і визнання після публікації в 1946-1948 роках. За цей твір Гончар одержав дві Сталінські премії. Розвиваючи досягнутий успіх, письменник у 50-х роках виступає з оповіданнями, новелами, повістями, романами.

Значущим у творчому житті прозаїка став роман «Людина і зброя» (1960), за який автор одержав Державну премію УРСР ім. Т.Шевченка. У цьому творі на основі особистих вражень Гончар розповів про долю студентського батальйону в часи війни. За наступний роман «Тронка» (1963) прозаїк був удостоєний Ленінської премії СРСР.

Важливою творчою віхою став для Гончара роман «Собор» (1968), у якому письменник порушив проблеми духовності народу, збереження історичної пам’яті, пам’яток минулого. За це автор був підданий несправедливій критиці, а сам твір майже на двадцять років вилучили з літературного життя.
У 70-80-х роках вийшли нові романи Гончара: «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), з’явилися численні повісті та новели.

Літературно-критичні статті прозаїка було зібрано в книжках «Про наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).

А ще життєвий і творчий шлях Олеся Гончара був тісно пов'язаний з Херсонщиною, нашим містом, багатьма селами та містечками краю. Він неодноразово бував тут. Понад чверть століття Херсонщина обирала його своїм депутатом до колишньої Верховної Ради, і О.Гончар сумлінно виконував обов'язки народного депутата.

Саме на матеріалах нашого краю він створив не одне оповідання, новелу, романи й повісті («Таврія», «Перекоп», «Тронка», «Берег любові», «Бригантина», «Чари-Комиші», «На косі»…). В них майстерно відтворена не лише широка географія Таврійського краю, його краса а й наші чудові люди. Відвідуючи Херсон, Цюрупинськ, Каховку, Нову Каховку, Чаплинку, Каланчак, Берислав, Голу Пристань, Велику Олександрівку, Олесь Гончар зустрічався з робітниками, колгоспниками, представниками інтелігенції, молоддю, студентами, які й ставали прототипами його творів.

Ось, як письменник згадував про роботу над своїми творами, ділячись враженнями з читачами «Літературної газети» від 13 грудня 1970 року: «Древня Таврія дивно помолоділа. Помолоділи красень Херсон і Асканія-Нова. Херсон… Знаю і люблю його давно – і в цьому є, звичайно, свої особисті причини: декілька літ наполегливої праці я провів під його гостинним дахом, працюючи над романами «Перекоп» і «Таврія», а пізніше – над «Тронкою». Книги ці, як відомо, народжувались із життя, із історичної достовірності, яка тут, в «степу під Херсоном», і в самому місті постійно обступає мене».

Херсонці пам'ятають і вдячні Олесю Терентійовичу Гончару за ті добрі справи, які він зробив, теплі слова, активну участь у сприянні будівництву шкіл, будинків культури, зокрема й нашої обласної універсальної наукової бібліотеки, яка носить його ім'я, музеїв міста – Художнього ім. О.Шовкуненка та Літературного ім. Б.Лавреньова.

                          Наталя Забіла (1903 — 1985)Є письменники, що цілком віддали своє життя дитячій літературі — дуже важкій, іноді малопомітній, літературній роботі. Серед них, ніби айсберг, височить постать чудової поетеси Наталі Львівни Забіли, чиє життя покладено на алтар служіння Дитячій Музі.Народилася письменниця 5 березня 1903 року в місті Петербурзі у дворянській родині з великими мистецькими традиціями. Старовинний козацько-старшинський рід Забіл був багатим на яскраві постаті. Його засновник Петро Забіла (1580-1689) славний не тільки рідкісним (особливо на ті часи) довгим віком, а й багатьма справами: як борзнянський полковник у часи Богдана Хмельницького, як генеральний суддя в адміністрації Івана Брюховецького, нарешті як 105-річний генеральний обозний. Рідний дід Наталі — Пармен Забіла (1830—1917) — прославився як скульптор, академік Петербурзької академії мистецтв, автор відомих творів: бюстів Т. Шевченка, М. Гоголя, пам’ятника О. Герцену в Ніцці. Парменів дядько Віктор Забіла (1808-1869) був відомим українським поетом-романтиком, другом Тараса Шевченка, автором популярних пісень «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі». А Надія Забіла (1868-1913) — це не просто Наталчина тітка та дружина видатного художника Михайла Врубеля (1856-1910), а й відома російська співачка з чудовим лірико-колоратурним сопрано. Саме її ми бачимо на знаменитій врубелівській картині «Царівна-лебідь» (1900 р.).

Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца. Отже, дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом, і це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема, твори Т. Шевченка, і вже в дитинстві пробувала писати вірші, казки, оповідання. Писала, як пізніше зазначить Наталя Львівна, «сама для себе, не надаючи серйозного значення цій справі і аж ніяк не гадаючи робити з цього свою основну професію».
1917 року сім’я переїжджає в Україну й оселяється в невеличкому селищі Люботин Харківської області. Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити. Наталя закінчує прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці — вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюкові особистість. У 1925 році Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію. У 1924 році у кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон» був надрукований перший вірш Наталі, який мав назву «Війна — війні».
Після закінчення інституту працювала співробітником редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті.

У 1926 році вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927 — перша книжка для дітей — оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».

Видавши 1928 року віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, однак твори для дітей стають її покликанням, її щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх і любов мільйонів юних читачів. У 1930 році вона остаточно переходить на творчу роботу, маючи вже десяток — хай здебільшого й невеличких за обсягом — книжок. Більше половини з тих поетичних і прозових збірочок адресувалися юному читачеві: «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Пізніше, вже в повоєнний час, вона випустила кілька ліричних збірок поезії для дорослих.
Одним з найкращих творів Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка» (1934). Ця невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповіданнячок, об’єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до заключного «Ведмедикова хатка» проходить рівно рік — від зими до зими.
У роки Вітчизняної війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем» (1949), «Веселим малюкам» (1959), «У широкий світ» (1960), «Оповідання, казки, повісті» (1962), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ» (1977, 1982), а також «Вибрані твори» в чотирьох томах (1984).
Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Не випадково український поет Валентин Бичко назвав її творчість «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою». Не забувала письменниця і про набутий в інституті фах історика. Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п’єсі-фантазії «Перший крок» (1968) та у драматичній поемі «Троянові діти», яка є поетичним переказом «Слова про Ігорів похід», присвятивши її 1500-річчю заснування Києва. У 1972 році ці твори були відзначені літературною премією імені Лесі Українки.
Поетеса широко відома як перекладач та популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. їй належать переклади творів О. Пушкіна, М. Некрасова, С. Михалкова, А. Варто, С. Маршака, К. Чуковського. Плідно вона працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори самої письменниці перекладалися багатьма мовами. а Крім того, Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для 2 класу (1933) і «Читанка» для 3 класу (1939), які перевидавалися кілька разів.
Наталя Львівна вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з’їздах і нарадах з питань дитячої літератури як критик і літературознавець.

Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року.

МАРІЯ ПРИГАРА
110 років від дня народження української письменниці
(1908-1983)
Марія Аркадіївна Пригара народилася 20 лютого 1908 року в Москві у родині службовця. Згодом батьки переїхали до Криворіжжя, де маленька непосидюча дівчинка насолоджувалась чарами степу, залюбки бігала понад озером до школи, захоплювалась милозвучністю народних пісень, поезією українських дум, які навчив любити батько. Через деякий час сім’я переїхала в Київ, а потім — у Білу Церкву. Не раз доводилось терпіти злидні, виконувати роботу не по літах: підводити призьбу, мазати хату, порядкувати в ній, хоч малій господарочці і рогача втримати в руках було важко.
Справжня література ввійшла в життя Марії Аркадіївни в Одесі, куди вона переїхала шістнадцятирічною дівчиною. Коли постала проблема вибору професії, спочатку думала бути медиком, як мати, але переважила любов до поезії.

М. Пригара стала студенткою Одеського інституту народної освіти. Восени 1924 року в місцевій газеті з’явився її перший вірш «Повстанець».
Працювала в газеті «Пролетарська правда», у видавництвах. Під час війни — на радіостанції імені Т. Г. Шевченка в Саратові. У 1945-1950 роках була заступником редактора журналу «Барвінок».
Перші книжки для дітей вийшли 1929 року. Це «Весна на селі» та «Дитячий садок». Десятки книжок Марії Пригари виховували в кількох поколіннях українських дітей любов до батьківщини, її історії й природи. Це й пейзажні поезії «Ми любим сонце і весну», і «Місто чудес», і особливо такі історичні казки й повісті, як «Козак Голота» (1966), «Михайлик — джура козацький», «Як три брати з Азова тікали», «Маруся Богуславка», «Тече Дніпро в синє море» та інші.

За «Вибрані твори: В 2-х томах» (1978) Марія Пригара була удостоєна премії імені Лесі Українки (1979).
Іншу грань ліричної героїні поетеси розкривають її збірки «дорослої» лірики: «Дорогою війни» (1944), «Напередодні» (1947), «Сестри» (1948), «Надвечір’я» (1977).
Плідно працювала Марія Пригара у царині художнього перекладу, переважно з польської, якою письменниця володіла досконало. Їїперу належать українські переклади роману «Фараон» Б. Пруста, поеми М. Некрасова «Кому на Русі жити добре?», романів та повістей Ванди Василевської «Вогні на болотах», «Райдуга», «Просто любов». «Кімната на горищі», «Пісня над водами», романів В. Реймонта «Селяни», Елізи Ожешко «Хам», Єжи Путрамен «Роздоріжжя».

Пішла з життя Марія Аркадіївна Пригара 8 вересня 1983 року. На київському будинку, що на вулиці Михайла Коцюбинського, на знак вшанування її пам’яті встановлено меморіальну дошку.

Ено Рауд
90 років від дня народження
популярного естонського прозаїка,казкаря
(1928-1996)
Ено Рауд народився 15 лютого 1928 року в родині відомого поета Марта Рауда. Свої перші твори Ено опублікував ще в кінці 30-х у дитячому журналі «Laste Rõõm» під псевдонімом Eno Sammalhabe (Ено «Мохова Борода»). Рауд закінчив Тартуський державний університет за фахом «естонська мова» у 1952. З 1952 по 1956 працював в Естонській національній видавничій асоціації, після чого зайнявся письменницькою працею. Популярність приніс Рауду цикл казок для дошкільнят про Сіпсіка, ожившій ляльці. Сіпсік (у тому вигляді, в якому його намалював художник-ілюстратор Едгар Вальтер - чорне розпатлане волосся, одяг в широку біло-блакитну смужку) до цих пір є одним із символів дитячої літератури Естонії.

Але найбільш відомі твори автора - це повісті-казки з циклу «Муфтик,Півчеревичок і Мохова Борода». Книги розповідають про пригоди трьох наксітраллей, забавних чоловічків, схожих на гномів. Ці книги особливо цікаві тим, що в них Рауд звертається до досить рідкісних для дитячої літератури тем екології, біологічної рівноваги в природі. Автор у захоплюючій і доступній формі пояснює юним читачам до яких страшних наслідків може призвести порушення природного балансу. Слова Мохової Бороди «У природі має панувати рівновага» могли б стати епіграфом до всього циклу. Звичайно, твори про наксітраллей, на відміну від «Сіпсіка», розраховані вже на дітей шкільного віку.
За першу книгу циклу в 1974 році ім'я Е. Рауда було занесено в міжнародний Почесний список Г.-Х. Андерсена.

Рауд писав книги для дітей різного віку - від дошкільнят

(«Кінокамера, яка хотіла все знати», «Казки одного літа», вже згадуваний «Сіпсік») до підлітків («Історія з «літаючими тарілками», «Вогонь в затемненому місті»). Опублікував він і кілька збірок віршів для дітей, займався перекладами. У свою чергу, книги Рауда перекладені на ряд мов, у тому числі на англійську, німецьку, фінську, датську...
Крім того, Е. Рауд написав сценарії до шести мультфільмів: «Маленький моторолер» (1962), «Яак і робот» (1965), «Хитрий Антс і Нечистий» (1967), «Такі справи» (1973), «Клоун і кропс »(1976),« Пилосос »(1978).

Ено Рауд був одружений на естонській дитячій письменниці Айно Первік. Їх діти: письменник Рейн Рауд, музикант Міхкель Рауд і художниця Пірет Рауд-Калда.

 Чудовий естонський письменник Ено Рауд помер 10 липня 1996 року.

Жуль Верн


190 років від дня народження
французького письменника, географа
(1828-1905)

Жуль Габріель Верн народився 8 лютого 1828 в місті Нант (Франція) в сім’ї адвоката.

 У 8 років Жуль Верн почав навчання спочатку в семінарії Сен-Станіслав, а потім в Нантському ліцеї, де він отримав класичну освіту, що включала в себе знання грецької та латини, а також риторику, співи та географію.

У 1849 році Жуль Верн отримав ступінь ліценціата права, так як батько-адвокат наполягав на отриманні юридичної освіти. Але Жуль Верн не починав адвокатську практику, адже під час навчання почав писати п`єси, оповідання, комедії. Вперше його п’єса була поставлена в 1850 році, а першим надрукованим твором став роман із серії «Незвичайних подорожей» в 1863 році. З тих пір Верн випробував безліч професій, але не переставав писати.

10 січня 1857 року Верн одружився з Онориною де Віане, молодою вдовою з двома дітьми. Він з сім’єю мешкав у великому заміському будинку та іноді плавав на яхті.

Перший роман Жуль Верна приніс йому великий успіх. Надихнувшись позитивними відгуками , письменник продовжив створювати пригодницькі романи, просочені науковими чудесами . Верн постійно подорожував: по США, Середземному морю, об’їздив майже всю Європу.  За свою біографію Жуль Верн написав 66 романів, безліч повістей, п’єс. Безліч романів Жуль Верна були екранізовані. Серед відомих його творів — «Таємний острів», «П’ятнадцятирічний капітан», «Подорож до центру Землі», «Із Землі на Місяць», «Діти капітана Гранта», «20000 льє під водою», «Навколо світу за 80 днів» та багато інших.

У 1871 році Жуль Верн оселився в Ам’єні, а у 1888 році його обрали радником.

У 1886 племінник письменника Гастон, який страждав на параною, вистрілив Жулю Верну в ногу. Поранення було настільки важке, що письменник не міг рухатися до кінця свого життя. В останні роки життя у Верна виникли проблеми зі слухом, сильний діабет вплинув на зір — Жуль Верн майже нічого не бачив.

Помер Жуль Верн 24 березня 1905 року.

Лірник Сашко (Олександр Власюк)
55 років від дня народження українського казкаря,сценариста,актора
(1963)
Сашко Лірник (справжнє ім'я – Олександр Власюк) – казкар-лірник, інженер та учасник київського гурту «Вій», сценарист, актор, телеведучий, автор телепрограм. Був членом журі фестивалю авторської пісні «Срібна підкова», постійний учасник фестивалів «Країна Мрій», «Шешори», «День Незалежності з Махном».
Володар почесного звання «Заслужений працівник культури України».
Володіє такими музичними інструментами, як колісна ліра, дримба, варган, бубон, барабан, гітара. Має учнів в Україні,Росії і США.
Коротко про автора
Народився 24 січня 1963 року в місті Умань. П’ятнадцять років прожив у Росії, в Мурманську, де брав участь у створенні українського земляцтва.

В 1995 році Олександр Власюк повернувся в Україну. Нині мешкає у Києві.

В 1999–2002 роках-автор і ведучий телепередачі «Казки лірника Сашка».

В 2000 році дитячим журі обраний «кращим дитячим письменником України».

В 2003 році диск «Казки лірника Сашка для дорослих і дітей» був визнаний кращим альбомом України (опитування журналу «Політика і культура»).

В 2009 році Указом Президента України Олександру Власюку присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України».

В 2010 році отримав приз глядацьких симпатій і став лауреатом кінофестивалю «Відкрита Ніч» за кращий сценарій (мультсеріал «Моя країна-Україна», який сам і озвучував).

З 2010 року – автор і ведучий програми для дітей «Світанок» на каналі ІСТВ.

Написав і поставив три «Зіркові вертепи» 2008, 2009, 2010 років на фестивалях «Карпатія».
Записував пісні з гуртами «Рутенія», «Чур», «Вій», «Кому Вниз», знявся у кліпі гурту «Тінь Сонця».
Зараз знімає художній фільм за мотивами своєї казки «Про вдову Ганну Шулячку,Чорного козака і страшне закляття», в якому грає одну із ролей.
Ведучий фестивалю «Українське Різдво» в Оперному театрі м. Києва.
Твори:

Записав 4 диски:
1) Лірник Сашко – «Казки лірника Сашка» (аудіокнига MP3)
2) Лірник Сашко – «Дорослим і дітям» (аудіокнига MP3)
3) Лірник Сашко – «Химерні оповіді» (аудіокнига MP3)
4) Лірник Сашко – «Казки для старшеньких» (аудіокнига МР3)

Написав сценарій повнометражного мульфільму «Про чотири роги і козацький рід», який визнано кращим мультиплікаційним сценарієм за часи незалежної України. Для Українського радіо записав «Ніч перед Різдвом».
Захаріас Топеліус
200 років від дня народження,фінського письменника-казкаря,поета                                
 (1818-1898)    
Видатний фінський письменник Захаріас Топеліус народився 14 січня 1818 року в родині лікаря й відомого збирача народної поезії. Вже в дитинстві проявилися його художні здібності: багата уява, спостережливість, інтерес до таємничого і містичного.
Коли Захаріасові виповнилося п’ятнадцять років, він поступив до університету в Гельсінки на медичний факультет, але по його закінченню став працювати не лікарем, а журналістом. Протягом девятнадцяти років він був редактором «Гельсінгфорської газети».
Найпершим твором Топеліуса стала поетична збірка під назвою «Квіти вересу», написана у 1845 році, причому багато з віршів, що увійшли до неї, були з часом покладені на музику.
Приблизно з 1880 року Топеліус приступив до

написання дитячої літератури. Саме тоді були написані такі всесвітньо відомі збірники, як «Казки морського короля» і «Казки гірського короля». Крім того, серед творів Топеліуса, для дітей є безліч оповідань, п'єс і віршів. Незважаючи на те, що сам Топеліус не розглядав себе як казкаря, саме казки принесли йому найбільшу популярність і всенародну любов. У 1886 році Топеліус був нагороджений золотою медаллю Шведської академії.

Помер Захаріас Топеліус 12 березня 1898 року, у віці 80 років.
Чарівний світ Шарля Перро






   















390 років від дня народження відомого французького письменника,казкаря

 (1628-1703)

12 січня, усі любителі казок – і  великі, і малі, – вшановують пам’ять такого відомого французького письменника, як Шарль Перро. Серед сучасного розмаїття книжок і авторів, казки цього статечного француза залишаються напрочуд запитаними й актуальними.
Шарль Перро народився 12 січня 1628 року в Парижі, в багатій родині судді Паризького парламенту П'єра Перро і був молодшим з його семи дітей (разом з ним народився і брат-близнюк Франсуа, який помер через 6 місяців). З його братів Клод Перро був відомим архітектором, автором східного фасаду Лувру. Сім'я хлопчика була стурбована освітою своїх дітей, і у віці восьми років Шарль був відправлений у коледж Бове. Як зазначає історик Філіп Арьес, -«…шкільна біографія Шарля Перро – біографія типового відмінника». Коледж Шарль Перро кинув, не довчившись.
Після коледжу Шарль Перро протягом трьох років бере приватні уроки права та врешті-решт отримує диплом юриста.
Літературна діяльність Перро припадає на той час, коли у вищому суспільстві з'являється мода на казки. Читання і слухання казок стає одним з поширених захоплень світського суспільства, яке можна порівняти хіба з читанням детективів нашими сучасниками.
Шарль Перро писав про героїв справжніх, але водночас й тих, яких
насправді не буває. І це стало його відкриттям у світі казок. Схожі казкові  історії – про малюсіньких та відважних синів, добрих падчерок і злих мачух, – розповідали завжди і всюди, проте саме Шарль Перро відкрив справжній “казковий рух” у світовій літературі, герої саме його казок пробралися в  балет, оперу, на сцену театру…
Що стало рушієм творчості Шарля Перро? Мало хто знає, але за повчальними казками стояла невимовна втрата  – смерть його молодої дружини. Саме після її смерті Шарль Перро присвятив себе дітям, зайнявся вихованням та освітою трьох синів. У свої 67 років він написав для них кілька казок із моральними повчаннями. Так побачила світ перша збірка автора – “Казки матінки Гуски, або Оповідання та казки минулих часів із моральними повчаннями”.
Про успіх казок про Сплячу Красуню, Попелюшку, Червону Шапочку, Кота
в чоботях тощо свідчить те, що збірку перевидавали тричі протягом одного року. Вона стала найпопулярнішим дитячим виданням як у Франції, так і у всьому світі.
Незадовго до смерті письменник написав мемуари, де докладно описав всі мало-мальськи важливі справи свого життя: службу у міністра Кольбера, редагування першого Загального словника французької мови, віршовані оди в честь короля, переклади байок італійця Фаерно. Але ніде у власній біографії Перро ні словом не згадав про авторство феноменальних «Казок матінки Гуски», про унікальний шедевр світової культури: адже, по суті, «Казки матінки Гуски» стали першою у світі книгою, написаною для дітей!
Помер великий казкар 16 травня 1703 року в Парижі.
Відкладіть сьогодні всі свої справи, прочитайте дітям будь-яку казку цього автора – неквапливо, із паузами та роздумами. 
Вікторина «Герої казок Шарля Перро»
1. «Жила-була в одному селі маленька дівчинка, та така гарненька, що кращої від неї і на світі не було. Мама любила її без пам’яті, а бабуся ще більше…». Як звали дівчинку? (Червона шапочка)
2. Що залишив мірошник у спадщину своїм трьом синам? (Млин, осла, кота).
3. На кого спочатку перетворився людожер? (На лева).
4. А потім? (На мишку).
5. Кому належать слова: «Бабусю, а чому в тебе такі великі вуха?» (Червоній шапочці).
6. «Скажи своєму хазяїнові, що я йому дуже вдячний і задоволений з такого подарунка». Кому належать ці слова? (Королю).
7. А що то був за подарунок? (Кріль).
8. «Дівчині було так хороше і вона так щиро веселилася, що геть забула про наказ хрещеної матері». Як звали цю дівчину? (Попелюшка).
9. Яке ім’я мірошниковому сину було вигадано котом? (Маркіз Карабас).
10. Завдяки яким рисам вдачі кіт зробив свого господаря щасливим? (Хитрість, кмітливість).
11. «Ця борода робила його таким бридким і страшним, що всі його боялися». Хто це? (Синя борода).
12. «Ходи скрізь, відкривай усе, але забороняю тобі заходити до цієї маленької кімнати». Хто це сказав? (Синя борода).
13. «Жив колись дроворуб із дружиною, і було у них семеро дітей, усі хлопчики, і старшому було всього десять років, а наймолодшому – тільки сім… Настали тяжкі часи, почався такий великий голод, що ці бідні люди вирішили позбутися своїх дітей…». З якої це казки? («Хлопчик-мізинчик».

Поклав своє життя за Україну


           80 років від дня народження Василя Стуса - українського           поета, перекладача, літературознавця, Героя України
                                                        (1938 – 1985)
                О Земле втрачена, явися
                бодай у зболеному сні,
                І лазурово простелися,
                І душу порятуй мені.
                            
              В. Стус
Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині у селянській сім'ї. 1939 року батьки майбутнього поета переселилися до міста Сталіна (нині Донецьк).
У 1944— 1954 роках Стус навчався в середній школі, після успішного закінчення якої вступив на історико-літературний факультет місцевого педагогічного інституту. У студентські роки був членом літературного об’єднання «Обрій». Здобувши вищу освіту, три місяці вчителював на Кіровоградщині, потім два роки служив в армії на Уралі. Поезією захопився ще за часів навчання, писав вірші в армії. Свої перші твори Стус опублікував 1959 року в «Літературній газеті».
Після повернення з армії Стус у 1961-1903 роках учителював у Горлівці па Донбасі, потім працював літературним редактором
газети «Соціаліс­тичний Донбас». 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. T. Г. Шевченка, брав активну участь у літературному житті Києва, входив до Клубу творчої молоді. У цей час підготував і здав до видавництва збірку «Круговерть», виступав як літературний критик і перекладач.
У вересні 1965 року під час прем'єри фільму С. Параджанова «Тіні забу­тих предків» у кінотеатрі «Україна» Стус разом з І. Дзюбою, В. Чорноволом, Ю. Бадзьо публічно виступив проти арештів української інтелігенції. Влада не вибачила поетові цього вчинку, за участь у протестній акції його відраху­вали з аспірантури.
Далі були митарства на тимчасових роботах: поет заробляв на жит­тя. працюючи на шахті, на будівництві, в котельній, на залізниці, в метро. Підготовлена до друку поетична книжка «Круговерть» була відхилена ви­давництвом через «неблагонадійність» її автора. Відхилили також і другу збірку — «Зимові дерева», вона поширювалась у «самвидаві». 1970 року поетична книжка Стуса «Веселий цвинтар» була опублікована за кордоном у Брюсселі.
Поет не припиняв своїх виступів на захист переслідуваних владою пред­ставників української інтелігенції. Його активна громадянська позиція ви­кликала роздратування радянської влади. У січні 1972 року Стуса було заарештовано й засуджено до п'яти років позбавлення волі та трьох років заслання. Ув’язнення поет відбував у концтаборах Мордовії, а на заслан­ня потрапив до Магаданської області (Росія). Перебуваючи в неволі, Стус відмовився від радянського громадянства.
«Мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом..» — писав він.
Відбувши ув'язнення й заслання, 1979 року поет повернувся до Киє­ва, вступив до правозахисної організації — Української Гельсінської спіл­ки. Заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. 1980 року поета знову заарештували й засудили до десяти років концтаборів та п'яти років заслання.
Ув’язнення Стус відбував у концтаборі в Кучино Пермського краю (Ро­сія). Поетові забороняли побачення з родиною, наглядачі постійно знищували записи його творів. Жахливі умови життя, створені табірною адміні­страцією, викликали невдоволення ув'язнених. За виступи проти свавілля наглядачів поета кинули в одиночну камеру, а потім відправили в карцер. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування.
Помер Василь Стус в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року, його поховали в без­іменній могилі поблизу концтабору. 1989 року поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.
   Той, хто відкрив світ читання: Валентин Бичко
                                         (1912-1994)
Є автори, по яким вчиться читати не одне покоління малечі. Тому автори цих книжок залишаються в пам'яті надовго. Одним з таких авторів, за допомогою книжок яких я вперше вступив у незнаний світ літер, був Валентин Бичко.
Валентин Васильович Бичко народився в Харкові 17 червня 1912 року, однак його дитинство пройшло під Прилуками на Чернігівщині (тоді — Полтавська губернія): батько отримав там шматок поля.
Майбутній поет змалку пізнав смак дорослого життя - тяжкої селянської праці. Він рано навчився тримати плуга, косити траву, користуватися ціпом. Пізніше автор розповість про свої дитячі роки, враження і мрії в автобіографічній повісті «Благословлялося на світ».
Спочатку Валентин навчався у Прилуках, що за сім кілометрів від села, де вони жили. Причому пішов зразу до четвертого класу. Захоплювався гуманітарними предметами — мовою, літературою, історією, хоча не відставав і в інших.
Чого взявся за писання, він не пише. Та хто з письменників може відповісти на це питання? Хіба Йосиф Бродський, коли його приперли до стінки на судовому процессі, видав: «Можливо це від Бога?». Як би там не було, свій перший допис Валя Бичко побачив у газеті «Правда Прилуччини» в 12 років. Взявся за прозу і поезію.
Згодом родина повернулася до Харкова, Валентин вчиться у 18-й трудовій школі. Знаковим для поета став 1925 рік: саме тоді почала видаватися перша дитяча газета українською мовою «На зміну» (згодом «Зірка»), і вже у другому номері газети було вміщено його вірш «Червоній Армії». Майбутньому поету повезло ще тим, що під час його творчого зростання відбувався т.зв. «Червоний ренесанс» - небачений сплеск української культури і літератури зокрема. Центром культурного відродження стала тодішня столиця УСРР Харків – рідне місто Бичка.
Валентин Бичко ввійшов у літературу в середині 30-х років XX століття разом із ровесниками Андрієм Малишком, Іваном Неходою, Миколою Нагнибідою та іншими поетами, а своїм наставником вважав Павла Тичину. Здобувши вищу освіту в Харкові 1932 року (Харківський інститут народної освіти, тепер ХНУ ім. Василя Каразіна), Валентин Бичко працював учителем української мови та літератури, потім - редактором газети «Зірка», головним редактором видавництва «Молодь», редактором журналу «Піонерія».
Перша книжка для дітей «Матері на заводах» вийшла 1932 року, а за нею — «Першотравневий гість» (1935), «Веселі школярі» (1941), «Веселка» (1946), «Літа піонерські» (1954), «Вогнище» (1969), «П'ять казок» (1970) та інші. Читати я вчився за дитячою книжкою Валенитна Бичка "Лісова пригода"
За повість «Благословлялося на світ» та книжку поезій «Сімейний альбом» Валентин  Бичко був удостоєний 1977 року літературної премії імені Лесі Українки. Багатьом віршам поета судилося стати піснями («Ронить листя клен похилий...», «Ой любов...», «Не вставай, тумане...», «Карнавальна» тощо).Ще одна риса його творчості, яка відома лише спеціалістам - написання лібретто відомих опер "Загибель ескадри", "Перекоп".
Багатьом віршам поета судилося стати піснями («Ронить листя клен похилий...», «Ой любов...», «Не вставай, тумане...», «Карнавальна» тощо).
Помер талановитий поет, на книжках якого виросло кілька поколінь українських дітлахів, вже за незалежності, 1994 року.
Автор збірок:
·         Сонце зустрічаю (1951);
·         Біля серця близько (1955);
·         Сійся, родися, зерно, (1959);
·         Простота (1960);
·         Біля вечірнього вогню (1966)
·         Імення смілих (1971);
·         Колір часу (1974);
·         Відкриття (1982);
·         Лірика (1987).
Дитячі збірки:
·         Першотравневний гість, 1935;
·         Сонце над головами, 1935, Харків;
·         Веселі школярі, 1941, Харків;
·         Веселка, 1946, Київ;
·         Вогнище, 1949, Київ;
·         Радянські кораблі, 1950;
·         Літа піонерські, 1954;
·         Розмова, 1955;
·         Сонечко і Хмаринка, 1957;
·         Лісова перепустка, 1971;
·         Поеми та казки, 1973,
·         Побратими, 1981.

       Алевтина Дрозд – поетеса, педагог, людина
(1917-1996) 
В далекому східносибірському краї загубилася станція Азея. Там 12 червня 1917 року народилася майбутня дитяча письменниця Алевтина Іванівна Дрозд. Батько її був залізничником, а мати займалася домашнім господарством.
Алевтина була єдиною у батьків, але дитинство було безрадісним. На її очах повільно помирала мати. В дванадцять років вона залишилась напівсиротою, а згодом за матір’ю помер і батько.
Потім – інтернат, нова сім’я, нове життя. Тоді, звичайно, вона і не мріяла стати письменницею. Проте, жодна стінгазета не виходила без її віршів, а виступ живої газети – без її частівок.
Проходили роки, народжувались нові мрії. Своєю таємничістю вабили безкраї простори Півночі. Алевтина Дрозд поступила до Красноярського педагогічного технікуму ім.О.М.Горького, який готував педкадри для ненецького, селькупського та евенківського національних округів Красноярського краю. З великим бажанням вивчала історію Крайньої Півночі, ненецьку мову, але улюбленим її предметом залишилась література. Читала та перечитувала Пушкіна, Некрасова, Лермонтова. І частенько, забившись в куточок від сторонніх, писала вірші.
Технікум закінчила в 1936 році, але за велінням долі потрапила не на Таймирський півострів, куди так прагнула, а в Москву. Москва зачарувала своєю пишністю, а москвичі здавались людьми особливими. Можливо, через це і не пішла працювати за фахом, а влаштувалась на один із місцевих заводів. Нова обстановка, сімейні клопоти відтіснили поезію.
Наближався сорок перший рік. В перші дні війни завод евакуювався в столицю Татарстана. В Казані А.Дрозд пропрацювала на оборонному заводі до 1943 року.
Переломним моментом в житті майбутньої письменниці став перший післявоєнний рік. А.Дрозд призначили начальником піонерського табору в Підмосков’ї. Там вона вперше познайомилась з поетами О.О.Коваленковим та С.В.Михалковим. Коли Сергій Володимирович читав дітям свої вірші, А.Дрозд слухала як зачарована…
І ось після закінчення табірного сезону в тоненькому шкільному зошиті з’явилось декілька віршів, об’єднаних одним заголовком “В пионерском лагере”. З цим заповітним зошитом в один з вересневих днів 1946 року А.Дрозд вирушила на вулицю Воровського, де знаходилась Спілка письменників. Вірші вирішила показати О.О.Коваленкову, який очолював комісію по роботі з початківцями. Повільно гортаючи сторінки, поет то вдоволено морщився, то від душі сміявся, а закінчивши читати, порадив запропонувати вірші дитячому журналу.
У 1947 році в журналі “Затейник” з’явився перший вірш А.Дрозд. Називався він “Утро”.
В 1949 році за сімейними обставинами А.Дрозд переїхала до Херсона. Пішла працювати на суднобудівний завод ім.Комінтерна. У своїх віршах, написаних у цей час, молода поетеса прагнула показати цікаву роботу суднобудівників, розповісти дітям про кращих людей заводу.
В республіканських дитячих журналах з’явились вірші “Дядя Ваня”, “Пассажирский теплоход”, “Папа мой - токарь” та інші.
В той же час Міністерством освіти Росії проводився третій тур конкурсу на кращу художню книгу для дітей, на якому Алевтині Дрозд за рукопис “Стихи для детей” була присуджена заохочувальна премія. А в 1952 році вийшла в світ перша її книга “У днепровских синих вод”. В цьому ж році А.Дрозд поступила до Херсонського педагогічного інституту на філологічний факультет, який успішно закінчила у 1956 році.
50-ті, 60-ті роки були плідними у її творчому житті. Одна за одною виходять дитячі книги херсонської поетеси. А в 1979 році в збірнику “Рукопожатие” А.Дрозд виступила з циклом віршів для дорослих.
В періодичній пресі письменниця знайомила читачів-дітей з нарисами та віршами. Неоднарозово друкувалась у місцевій газеті “Наддніпрянська правда”, “Правда України” (Київ), “Советский патриот” (Москва) та ін.
Вірші А.Дрозд звучали по обласному та республіканському радіо.
Вона була частим гостем шкіл м.Херсона. Багато виступала перед учнями, молоддю ПТУ та технікумів.
Дрозд Алевтина Іванівна – член Національної спілки письменників України. Творча спадщина поетеси – надбання, яким може пишатися Херсонщина.
Всього рік не дожила письменниця до свого 80-річчя. Померла Алевтина Дрозд в 1996 році. Та її книги ще довго житимуть серед тих, кому було присвячене її життя.
Література :
Появился в доме внук : стихотворения : для дошк. и мл. шк. возраста / Алевтина Дрозд ; ил. Л. Дугинцова. – Херсон : Пилот. шк., 1997. – 32 с.
Ребятам дружным о крае южном / А. И. Дрозд. – Киев : Веселка, 1973. – 40 c.
Робочі руки золоті : [про Степана Сергійовича Підмогильного] / А. Дрозд, П. Рєзніков ; ред. І. О. Плахтін. – Херсон : Кн.-газ. вид-во, 1960. – 30 с. : портр. – (Про людей хороших).
Стоит каштан в осенней позолоте : стихи / А. И. Дрозд. – Симферополь : Таврія, 1987. – 61 c.
У днепровских синих вод / А. И. Дрозд. – Киев : Молодь, 1952. – 56 c.
У меня братишка есть : стихи : для мл. шк. возраста / А. И. Дрозд. – Киев : Веселка, 1987. – 30 c.
Два крыла; Херсон мой любимый : [стихотворения] / Алевтина Дрозд // Степ : лiт.-худож. альм. – Херсон, 2009. – №18. – С. 53, 54.
Появился в доме внук; Первый шаг; Трудная задача; За работой / Алевтина Дрозд // Малючок Степовичок : антол. дит. літ. Херсонщини. – Херсон, 2004. – С. 16-17.
«Придерживаюсь зимних правил строго...» : [стихотворение. Есть краткая биогр. справка] / Алевтина Дрозд // Украина. Русская поэзия. XX век : поэт. антол. – Киев, 2007. – С. 82, 83.
   
Ганс Крістіан Андерсен (1805-1875)
Ганс Крістіан Андерсен народився 2 квітня 1805 року в Оденсі на острові Фюн.
Перші казки Андерсен почув від батька, що читав йому історії з «Тисячі і однієї ночі»; поряд з казками батько любив співати пісні і робити іграшки.
Від матері, що мріяла, щоб Ганс Крістіан став кравцем, він навчився кроїти і шити. У дитинстві майбутньому казкареві доводилося часто спілкуватися з пацієнтами госпіталю для психічнохворих, в якому працювала його бабуся по материнській лінії. Хлопчик із захопленням слухав їх розповіді і пізніше написав, що його «зробили письменником пісні батька і мови безумних».
Невеликі п'єси Андерсен почав писати ще в дитинстві: першу п'єсу для власного «лялькового театру», що складався з ящика для вистави, зробленої батьком, і дерев'яних ляльок-маріонеток, яким Ганс Крістіан зшив костюми, він вигадував три місяці.
Перша спроба дати освіту синові виявилася невдалою: батьки віддали його вчитися до вдови рукавичника, але після першої прочуханки Ганс Крістіан забрав свій буквар і гордо пішов.
Читати і писати він навчився лише до 10 років. У 1816 помер батько Ганса Крістіана.Хлопчикові довелося самому заробляти собі на прожиття. Він був підмайстром спершу в ткача, потім у кравця, працював на сигаретній фабриці, оскільки після смерті батька сім'я ледве зводила кінці з кінцями. Незабаром йому випадково довелося виступити на сцені справжнього театру. З Копенгагену приїхала театральна трупа. Для спектаклю був потрібний статист і Ганс Крістіан отримав безмовну роль кучера. З цієї миті хлопчик вирішив, що театр - його покликання.
У 1819 році, заробивши трохи грошей і купивши перші чоботи, Ганс Крістіан Андерсен відправився до Копенгагена. Після того, як один із столичних акторів сказав, що з Андерсена актора не вийде, з мрією про сцену йому довелося розлучитися.
Співчутливі люди клопотали перед королем Данії Фредеріком VI, який дозволив йому вчитися в школі в містечку Слагельсе, а потім в іншій школі в Ельсінорі за рахунок скарбниці. Учні в школі були на 6 років молодші Андерсена. Цей період він згадував  як найпохмурішу пору свого життя. У 1827 році Андерсен завершив навчання.
До кінця життя він писав з граматичними помилками — Андерсен так і не здолав грамоти.
У 1829 році фантастичне оповідання «Піша подорож від каналу Холмен до східного краю Амагер» принесло письменникові популярність. Андерсен пише велику кількість літературних творів. Його перший роман, «Імпровізатор» (1835), був добре прийнятий критиками.
У 1835 р., у переддень Різдва, вийшла друком невеличка книжка
Андерсена «Казки для дітей». Це стало доброю традицією — до кожного Різдва митець видавав нову книжку, і данці сприймали її як чудовий різдвяний подарунок для своїх родин. Усього Андерсен написав 158 казок, і тільки 12 із них створено на основі традиційних фольклорних творів. Отже, поняття літературна казка якнайкраще відповідає сутності творчості цього видатного митця, який сам вигадував казкові історії. 1837 рбула видана
казка «Русалонька», 1838 р. — «Непохитний олов’яний солдатик», у 1840-х роках — «Гидке каченя», «Снігова королева», «Соловей», «Дюймовочка», «Дівчинка із сірниками», «Дикі лебеді» та ін. Так, до 1872 р. Андерсен видав 24 збірки казок. Ще за життя письменника його казкові твори почали перекладати англійською та іншими мовами світу (нині його казки перекладено 145 мовами). 
У 1840-х роках Андерсен спробував повернутися на підмостки, але без особливого успіху. У той же час він підтвердив свій талант, видавши збірку «Книга з картинками без картинок».
 У другій половині 1840-х і в наступні роки Андерсен продовжував публікувати романи і п’єси, марно намагаючись прославитися як драматург і романіст.
Збірки останнього етапу творчості письменника вийшли під назвою "Історії" (1852-1855) та "Нові казки та історії" (1858-1872). Це справді були дивовижні історії про навколишній світ, риси реальності дедалі більше проникають у казки письменника, героями яких стають сучасники автора: звичайні люди зі своїми повсякденними турботами і проблемами, видатні вчені й художники. Андерсен хоче привернути увагу читача до майже казкових можливостей людини.
 
У 1855 році з'являється автобіографічна книжка "Пригоди мого життя", яка стала продовженням і доповненням першого варіанта автобіографії "Казка мого життя" (1847). Зі сторінок цих книжок постає образ видатної людини, великого фантазера, який зумів через усе своє життя пронести дитячу закоханість у таємничий світ казки й щедро поділитися цим зі своїми читачами. 
Андерсен ніколи не був одружений і не мав дітей.
Помер видатний датський письменник, засновник літературної казки, у віці сімдесяти років 4 серпня 1875 року і похований на кладовищі Ассістенс в Копенгагені.
Співвітчизники Андерсена свято зберігають пам’ять про нього. У Копенгагені та в його рідному містечку Оденсе створено музеї письменника. Щороку в день народження митця данці збираються на всенародне свято на честь великого казкаря, віншують його в промовах, віршах і піснях. З 1956 р. засновано міжнародну Літературну премію імені Андерсена, якою нагороджують найкращих дитячих письменників, художників та ілюстраторів. В Оденсе, Копенгагені, Нью-Йорку, Братиславі, Москві та інших містах установлено пам’ятники письменникові.
У казках Андерсена добро і любов перемагають, але інколи його твори залишають легкий смуток і роздуми. Після читання хочеться помовчати, побути сам на сам зі своїми почуттями, а потім знову повернутися до книжки. Письменник спеціально нікого не повчає, нічого не проголошує, він просто веде нас по своїй казковій країні й спонукає думати й співпереживати.
Уперше казки Г. К. Андерсена прийшли до українського читача ще за життя письменника — 1873 р. в переказах Михайла Старицького. Відтоді твори данського казкаря перекладали й інші видатні українські митці — Юрій Федькович, Павло Грабовський, Олена Пчілка та ін. Найбільше казок Г. К. Андерсена переклала з данської Оксана Іваненко. Нині перекладачі знову звертаються до скарбниці казок великого письменника. Нові барви рідного слова знайшла для перекладу кількох творів Г.К.Андерсена сучасна українська перекладачка Галина Кирпа.
1973 р. почесний диплом міжнародної Літературної премії імені Андерсена за поему «Барвінок і Весна» отримав український письменник Богдан Чалий.
1979 р. до «Почесного списку Андерсена» вписано ім’я українського письменника Всеволода Нестайка та його книжку «Тореадори із Васюківки».
Письменник-казкар говорив, що життя його схоже на казку. Але хіба це дивно, що його, доброго і сердечного, любили люди, що він досяг пошани і слави, і ця пошана і слава живуть і житимуть ще довгі-довгі роки!
 
Найпопулярніші казки Андерсена
«Дівчинка з сірниками», «Гидке Каченя», «Снігова Королева», «Червоні Башмаки», «Нове вбрання короля», «Соловей», «Кожному — своє місце», «Свині», «Слимак і кущ троянди»,«Дюймовочка», «Стійкий олов’яний солдатик», «Кресало», «Русалонька»
            Корній Іванович Чуковський (1882-1969)
135 років від дня народження російського письменника, критика, перекладача і літературознавця українського походження
Чуковський Корній Іванович (справжнє прізвище, ім'я, і по-
батькові — Корнєйчуков Микола Васильович (31.03.1882, Петербург —28.10.1969, Москва) — російський письменник, критик, літературознавець, перекладач.
Дитячі і шкільні роки провів в Одесі та Миколаєві, Україна.
Мати поета  Катерина Осипівна Корнейчукова, неосвічена селянка, — вимушена була заробляти на життя прасуванням, вона носила у вихідні дні шляпу та рукавички з мереживом та вміла здаватися баринею — ні в кого б не повернувся язик назвати її Катькою. Навіть рідний брат звертався до неї на ім'я та по-батькові, а випадкові торговці — «мадам».
Мати схилялася перед розумом та освіченістю. Мріяла про те, щоб дати дітям освіту. Миколу в шість років віддала до дошкільного учбового закладу — дитячий садок мадам Бухтєєвої. Дитячі сади на той час були небувалою рідкістю.
В Одеській гімназії він познайомився та потоваришував з Борисом Житковим, в майбутньому, також, знаменитим дитячим письменником. Та нажаль, з гімназії майбутнього поета виключили з причини «низького» походження. Але хлопець не здався, займався самостійно, вивчив англійську та французьку мови, склав іспити і отримав атестат зрілості.

Чуковський рано почав писати вірші. У 1901 році з'явилася його
перша стаття в газеті «Одеські новини». У цій газеті він надрукував багато статей на різні теми — про художні виставки, філософію, мистецтво, писав фейлетони, рецензії на нові книги.
У 1903-1904 рр. в якості кореспондента цієї газети Чуковський жив у Лондоні, надсилаючи до Росії свої статті та замітки, а також майже кожен день відвідував безкоштовний читальний зал бібліотеки Британського музею, де читав твори англійських письменників, істориків, філософів, публіцистів, які мали вплив на формування його власного стилю, який потім називали «парадоксальним і дотепним». Там же він познайомився з Артуром Конан Дойлем,Гербертом Уелсом та іншими письменниками. Після повернення Чуковський оселився у Петербурзі, займався літературною критикою, співпрацював з журналом «Весы». У 1905 році організував власний сатиричний журнал «Сигнал», де друкувалися карикатури та вірші, але журнал зазнав репресій з боку влади.
Гострі та критичні статті Чуковського друкувались у періодичних виданнях, а згодом вийшли окремими книгами «От Чехова до наших дней» (1908), «Критические рассказы» (1911), «Лица и маски» (1914),«Футуристы» (1922).
У 1912 році літератор оселився у фінському містечку Куоккола, де познайомився з багатьма видатними діячами російської культури, потоваришував з відомим художником І. Рєпіним, письменником А. Купріним,поетом А. Блоком та іншими.
У цьому містечку родина Чуковського проживала до 1917 року. В родині було троє дітей — Микола, Лідія (згодом обидва стали відомими письменниками, а Лідія — ще й відомим правозахисником) та Борис (загинув на фронті в перші місяці Великої Вітчизняної війни). У 1920 році, у Петербурзі, народилася донька Марія (Мура — вона була «героїнею» багатьох дитячих віршів Чуковського), 1931 року вона померла від туберкульозу.

У 1916 році на запрошення М. Горького Чуковський очолив дитячий відділ видавництва «Парус». Тоді ж він і сам починає писати дитячі вірші, а згодом і прозу.
Віршовані казки «Крокодил» (1916), «Мойдодыр», «Тараканище» (обидві 1923р.), «Муха-Цокотуха» (1924), «Бармалей» (1925), «Телефон» (1926), «Доктор Айболит» (1929).
Книги Чуковського ілюстрували найкращі фахівці того часу Ю.
Анненков та М. Добужинський, і це додавало популярності його виданням. Казки письменника залишаються улюбленими для читачів вже протягом багатьох років.
Однак у 20-ті та 30-ті роки вони піддалися жорсткій критиці за «безідейність».
Від написання творів для дітей Чуковський логічно прийшов до
вивчення дитячої мови. У 1928 роцівиходить книга «Маленькие дети», назва «От двух до пяти» з'явилася тільки в додатковому третьому виданні книги у 1933 році. Всього ця книга перевидавалася 21 раз, причому письменник кожен раз доповнював її новими прикладами.
А через багато років Чуковський знов виступив у ролі лінгвіста, написавши книгу про російську мову «Живой как жизнь» (1962).
Багатогранність інтересів Чуковського виражалась в його літературній діяльності: переклади, вивчення літератури для дітей, дитяча словесна творчість. Його зусиллями вийшла перша збірка віршів Некрасова з науковими коментарями «Некрасов как художник» (1922), збірка

статей «Некрасов» (1926), а підсумком багаторічної дослідницької праці стала книга «Мастерство Некрасова» (1952), за яку у 1962 році автор отримав Ленінську премію.
Як перекладач Чуковський відкрив для читачів Уолта Уітмена, якому він також присвятив дослідження«Мой Уитмен» (1969).
У перекладі письменника діти та підлітки можуть прочитати такі книги, як «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо,«Пригоди Тома Сойєра» Марка Твена, «Пригоди барона Мюнхгаузена» Распе, «Хатина дядечка Тома»Бічер-Стоу, «Пригоди Шерлока Холмса» переклади російською мовою багатьох біблійних сюжетів та грецьких міфівОдночасно він займався теорією перекладу.

Чуковський спілкувався з дітьми не тільки через казки. Неподалік від Москви, у селищі Пєрєдєлкіно, він збудував будинок, де оселився разом з родиною. Щоліта письменник проводив для своїх дітей та онуків, а також для всіх дітей селища, яких набиралося до півтори тисячі, веселі свята «Здравствуй літо!» та «Прощавай літо!».
Чуковський вивчав також російську літературу 1860-х років, творчість Шевченка, Чехова, Блока. В останні роки життя він виступав зі статтями-ессе про Зощенка, Житкова, Ахматову, Пастернака та інших.
У 1962 році він став почесним доктором літератури Оксфордського університету у Великобританії.
У 1969 році, який став останнім в житті письменника, Чуковський продовжував складати нові веселі вірші-загадки для малюків. У тому ж році у циклі статей «Признания старого сказочника» письменник згадав та проаналізував історію складання власних дитячих казок.
Невдовзі Чуковського не стало.
Він помер 28 жовтня 1969 року у віці 87 років. Письменника було поховано у селищі Пєрєдєлкіно.
Зараз у будинку, де жив Чуковський, відкрито музей. Крім цікавої екскурсії та розповіді про маловідомі факти з біографії, в музеї демонструються мультфільми за творами К. І. Чуковського.

Корній Іванович Чуковський був щасливий дідусь п’ятьох онуків і прадідусь сімох правнуків, він пережив не тільки дружину, а й трьох із чотирьох своїх дітей. Першою, ще в 1931 р., померла молодша — Мурочка — героїня та натхненниця дитячих віршів і книг батька. Через десять років, у перший рік війни, на фронті загинув молодший син Борис. Старший син Микола — талановитий поет і перекладач — раптово помер у 1965 р. Старша дочка Лідія — письменниця і дисидентка — пережила батька на 27 років, зберігаючи, досліджуючи, популяризуючи його спадщину. Серед онуків і правнуків Чуковського багато вчених (біологів, хіміків, медиків), але немає професійних літераторів.
Багато дитячих книг письменника екранiзовано. Сьогодні в Україні видаються гарні ілюстровані книги письменника українською мовою.Книги Корнія Івановича Чуковського - це завжди мудро, пiзнавально, захоплююче, гостро, тонко та весело. I завжди мало. Його герої вчать дiтлахiв бути добрими і справедливими, мужніми і благородними. Казки  допомагають усім дітям орієнтуватися в навколишньому світі, змушують відчувати себе безстрашними  учасниками  уявних битв за справедливість, за добро і свободу. Та головне творчiсть К. Чуковського виховує здатність співпереживати.  
Дорогі діти! Для тих, хто вже знайомий з творами К.І.Чуковського, пропонуємо перевірити себе, відповідями на запитання вікторини.

1. Як називається казка, яка починається такими словами:

Їхали ведмеді 
на велосипеді,
А за ними вслід 
задки їхав кіт   („окьсинаграТ”)

2. Від якої героїні втекло все домашнє начиння і посуд: коцюба, баняк, чайник, кав’ярник, праски, блюдця?
( „ерог ениродеФ”, иродеФ дів)
 
3. Хто з казкових героїв лякав дітей пісенькою:

„Я кровожерний,
Немилосердний,
Я злий розбійник ...
Потім я радо
З’їм шоколаду
І мармеладу,
Та не завадить
(Ні, не завадить!)
Спершу – дітей!”   ( „йеламраБ” икзак з йеламраБ)

4. Як називається казка, в якій автору доводилось „із болота тягти бегемота”?
(„нофелеТ”)

5. Про якого героя йде мова в цьому уривку:

Шаблю вихопив легку,
Швидко підлітає
І злодюзі на льоту
Голову стинає.    („ахутокоЦ-ахуМ” икзак з акирамоК орп)

6. Як називається казка, в якій автор закликає:

Давайте ж бо митись, купатись,

Пірнать, хлюпотать, полоскатись
У ночвах, у мисці, у ванні,
В струмку, у ставку, в океані.
І в річці, і в бані,
Старі й молоді – слава довічна воді!      („рідодйиМ”)

7. Про якого героя йде мова в наступних рядках:

Й гори ось постають перед ним,
В них клубочуться хмари, як дим.
В піднебессі аж, ген на вершині,
Ледь видніються гнізда орлині.
„Я скоріше загину,
Ніж здолаю вершину,
Й будуть марно на мене чекати
Хворі друзі – маленькі звірята!”   (ьтилобйА ракіЛ)

8. Як називається вірш, де 

Довго-довго крокодил,
Вибиваючись із сил,
Закидав вогонь грибами,
І млинцями й пирогами.
(„анинатулП”)
9. Багатьох своїх героїв Корній Чуковський вигадав сам. Чи знаєте ви їх? Хто такі котаусі?  
 (итоК)
10. А хто з вас відгадає загадку: 

Був білий дім, 
Чудовий дім,
Але щось сталося із ним;
Хтось в стіни стукає: стук-стук, -
 
І з нього вибрався малюк.
Немов клубочок, він такий
М’який, пухнастий, золотий.
  (октачрук і ецйЯ)

Твори для дітей :

Тарас Григорович Шевченко
(1814-1861)

Ти нам залишив прагнення високі,
Шляхи священні, по яких іти
Твого сумління й мужності уроки
Ми бережем і будем берегти.

Микола Палієнко 

203 роки тому народився всесвітньо відомий український поет, письменник, художник, Національний Герой та символ України Тарас Григорович Шевченко. Творчість Кобзаря і сьогодні надихає українців на боротьбу за Волю та Незалежність рідної неньки, на побудову сучасної, Єдиної, Соборної, Щасливої України!

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року. В селянській сім’ї, в селі Моринці тодішньої Київської губернії, Звенигородського уїзду, зараз це територія Черкаської області. Матір’ю майбутнього кобзаря була Катерина Якимівна Бойко, батько Григорій Іванович Шевченко, який був селянином-кріпаком.
Дитинство та юність
Коли Тарасові було два роки батьки переїжджають в село Кирилівку, тут в 1823 році помирає матір, а коли Шевченкові було 12 років помирає його батько і з тих пір в нього починається важке кочове життя безпритульної дитини.
Спочатку Тарас був у дяка-учителя прислужником, потім допомагав по околишніх селах художникам-іконописцям. Прислужуючи дяку хлопець навчився грамоті, а у малярів познайомився з самими простими прийомами малювання.
В 1829 році в шістнадцятирічному віці попадає до поміщика Енгельгардта, спочатку як кухарчик, а потім слуга “козачок”. Протягом всього часу Шевченко не втрачає потягу до малювання, це побачив Енгельгрдт та віддав хлопця на півтора роки до Віленського університету, де той навчався у відомого портретиста Яна Рустема.
Після університету Енгельгард захотів зробити з хлопця власного домашнього живописця, тому відправляє його в Петербург на навчання до художника Василя Ширяєва. Там Тарас знайомиться з відомими живописцями Жуковським, Брюловим, Васнєцовим та письменником Гребінкою. Митці побачили в хлопцеві-кріпакові великий талант та викупили його з неволі.
1840-ві роки
З 1840 по 1846 стали в житті Шевченко найкращими роками. В цей період
розквітає його поетичне обдарування. В 1840 році виходить невеликий збірник віршів під назвою “Кобзар”, в 1842 році “Гайдамаки”. Крім цього в першій половині 40-х років публікуються такі поетичні художні твори як “Кавказ”, “Хусточка”, “Наймичка”, “Катерина”, “Тополя”, “Перебендя”. А в 1843 році Тарас Григорович отримує ступінь вільного художника, після чого він тривалий час подорожує Україною.
В 1846 році Шевченко вступає в члени Кирило-Мефодіївського товариства, за що був арештований та засланий на військову службу в Оренбурзький корпус рядовим солдатом. Перебуваючи на службі йому було заборонено і писати і малювати.
Військова служба
Перебування “у солдатах” дуже гнітило великого поета, особливо для нього були важкими перші роки служби. В період з 1848 по 1849 рік Шевченко приймав участь в науковій експедиції до Аральського моря, де він займався змальовуванням природи, а також місцевого населення. Але коли про це дізнались в Петребузі Тарас Григоворич був відправлений в інше місце і також з суворою забороною займатись творчістю.
На військовій службі перебував до 1857 року.
Петербурзький період
Після закінчення служби повернувся до Санкт-Петербургу, де повністю занурився в поезію та мистецтво. Намагався створити сім’ю, кілька разів одружувався, але невдало. В 1859 році подорожує по Україні.
В цей період Шевченко починає важко хворіти, розуміючи, що у нього обмаль часу, вирішує займатись створенням шкільного підручника на українській мові.

Помер Тарас Шевченко 26 лютого (10 березня) 1861 року в Санкт-Петербурзі від водянки.

Його було поховано в Петербурзі на Смоленському кладовищі. Але згодом поета перепоховали там, де він сам заповів. Зараз могила видатного українського поета, письменника та творчої людини знаходиться над Дніпром біля Канева.

За своє недовге життя Тарас Шевченко залишив нам велику спадщину в літературі, та художньому мистецтві світу, і просто неоціненний вклад в розвиток української культури.

Перу Тараса Григоровича Шевченка належать:
поеми,
балади,
повісті,
збірки віршів,
та більше 1000 картин.

Праці Шавченка перекладені на велику кількість мов всього світу, тож не лишайтеся осторонь і ви. «Учіться, читайте, й чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь».

Творчість:

балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841)
вірш «Думи мої, думи мої»
«Тарасова ніч» (1838)
«Іван Підкова» (1839)
«Гамалія» (1842)
драма «Назар Стодоля»
поема «Розрита могила» (1843)
поема «Чигрине, Чигрине» (1844)
поема-містерія «Великий льох»
поема «Кавказ»
вірш «Холодний Яр»
цикл «Давидові псалми»
цикл «Три літа»( завершується «Заповітом»)
вірш «Садок вишневий коло хати…»
поема «Сова» (1844)
поема «Наймичка» (1845)
цикл «В казематі»
поема «Неофіти»
та інші.


Євген Павлович Гребінка
(1812-1848)

Євген Павлович Гребінка народився 2 лютого 1812 року на хуторі Убіжище Пирятинського повіту на Полтавщині в сім’ї відставного штаб-ротмістра. 
Початкову освіту здобув вдома. У 1825–1831 роках навчався у Ніжинській гімназії вищих наук, під час навчання почав писати вірші.
1827 року написав драматичний твір для самодіяльного театру «В чужие сани не садись». 
1829 року почав працювати над перекладом на українську мову поеми Пушкіна «Полтава». Брав участь у виданні рукописних журналів, складених із учнівських творів М.Гоголя, Н.Кукольника, М.Прокоповича, Г.Гребінки. 
1831 року закінчив гімназію, пізніше на сторінках «Украинского альманаха» в Харкові під псевдонімом Е. Гребенкин побачив світ його перший вірш рос. «Рогдаев пир» («Рогдай сидел между друзей…»).
У 1831-1833 роках служив у 8-му Малоросійському козачому полку. З 1834 року жив у Санкт-Петербурзі, де восени вийшла його збірка байок «Малороссийские приказки».
 Служив у Комісії духовних училищ при Синоді. З 1838 року до смерті викладав словесність, часом також і природознавство, в Дворянському полку, 2-му кадетському корпусі і в інших військово-навчальних закладах. 1840 року Гребінка допоміг Шевченкові у виданні «Кобзаря». 

Того ж року в журналі «Отечественные записки» вийшла Гребінчина повість «Записки студента», а в «Утренней заре» — повість «Кулик». 1842 року пише повість «Сеня». 
У 1843 році Гребінка відвідав Україну, був у Харкові, було надруковано роман «Чайковський». 1844 року Гребінка одружився з Марією Василівною Ростенберг. Того ж року вийшов його роман «Доктор».

1845 року познайомився з П.Кулішем, написав нарис «Петербургская сторона». У 1847 році відкрив своїм коштом у селі Рудці Лубенського повіту на Полтавщині парафіяльне училище для селянських дітей. 
Того ж року вийшли повість «Заборов» та «Приключения синей ассигнации». 
З 1846 року Гребінка почав видавати зібрання своїх прозових творів. До кінця 1848 року він видав вісім томів. 
Помер Гребінка 3 грудня 1848 року від туберкульозу в Петербурзі. Тіло його перевезли в Убіжище, де й поховали.
Євген Гребінка: твори
Будяк та коноплиночка
Ведмежий суд
Горобці та вишня
Дядько на дзвониці
Кулик (1840)
Лебедь і гуси

Пан та Собака
Пшениця
Рибалка
Українська мелодія
Чайковський (1843)
Човен (1833)
Записки студента (1841)
Нежинский полковник Золотаренко (1842)
Богдан (1843)
Приключения синей ассигнации (1847) 


Любі діти!
 27 січня виповнюється 180 років від 
дня народження всесвітньо відомого автора казки «Пригоди Аліси в Країні Чудес» Льюїса Керролла.
 Народився майбутній автор  1832 року і вже в одинадцять літ показав себе неабияким вигадником. Так, у себе в саду з дозволу батьків і з їхньою допомогою він побудував іграшкову залізницю – одну з перших в історії!
 Вона мала кілька станцій з буфетами, де пригощали бутербродами й тістечками, а пасажири отримували справжні квитки для мандрівки потягом.
Умів хлопчик показувати і всілякі хитромудрі фокуси. А якось він побудував удома справжній ляльковий театр, власноруч виготовив ляльки, сам писав для свого театру п’єски і сам же грав їх!
А однієї сніжної зими, аби розважити ровесників, він зі снігу утнув такий химерний лабіринт, що мало кому щастило вибратися з нього без сторонньої допомоги… Як бачимо, Чарлз Латуідж Доджсон уже з дитинства любив усе нове, незвичайне, химерне, загадкове. Саме тому вже в юнацькому віці він захопився фотографією, що на ті часи було дуже рідкісним явищем.
Уже в більш дорослому віці він написав кілька веселих гумористичних віршів, які охоче друкували часописи. А паралельно до цього свого захоплення він продовжував викладати математику і писати наукові книги, яких у нього до тридцяти років було вже п’ять. Але  Чарлз Доджсон не хотів, аби його ім’я плутали як математика і письменника, отож і вирішив вигадати собі псевдонім. Він переробив своє прізвище на латинський варіант і зробився Каролусом Лудовікусом. Зрештою, одне з цих імен переклав  знову англійською і отримав: Льюїс Керролл!
Як бачимо, і тут, вигадуючи псевдонім, Чарлз Доджсон розважався, як міг.
І ця його схильність до жартів, розваг, але мудрих, поміркованих, несподіваних, відчувається і в самій його вершинній казці.
Казка «Аліса в Країні Чудес» народилася 4 липня 1862 року під час прогулянки Темзою на човні з маленькими друзями Керролла – дочками його колеги, трьома сестрами Лідделл. Рукопис про пригоди Аліси  було подано до видавництва навесні 1864 року, а вже влітку 1865 року книга вийшла з друку – і саме 4 липня, в день, коли Чарлз Доджсон уперше розповів казку сестрам. Молодшій з них, своїй улюблениці Алісі, він і подарував перший примірник книги з автографом.
Щоправда, книга називалася не «Аліса в підземеллі», а «Пригоди Аліси в Країні Чудес». Саме під такою назвою цю книгу тепер знає чи не ввесь світ.
Відразу після виходу книга набула неабиякої популярності. Одне слово, можна сказати, що автор ліг спати невідомим, а прокинувся знаменитим!
Вихід книги у світ був неординарною подією в
літературному житті Англії. Королева Вікторія, прочитавши казку, була в захопленні і наказала придбати всі твори автора. Вона була дуже здивована, коли виявилося, що це – наукові праці з вищої математики та логіки.
А коли повернутися до популярності казки, то слід зазначити, що в Англії ця книга – друга після Біблії, вона є в кожній читаючій родині. Казка Керролла «Аліса в Країні Чудес» вперше вийшла українською мовою 1976 року в перекладі Галини Бушиної.


Алан Мілн
(1882-1956)
 Алан Александр Мілн народився 18 січня 1882 року в Лондоні, де і провів своє дитинство. Він навчався в невеликій приватній школі, власником якої був його батько. Одним з його вчителів в 1889-1890 був Герберт Уеллс. 1892 року вступає до Вестмінстерської школи, а потім в Трініті-коледж Кембриджа, який закінчує в 1904 році. Будучи студентом, він писав замітки в студентську газету «Grant». Зазвичай він писав разом зі своїм братом Кеннетом, і вони підписували замітки ім’ям АКМ. Роботи Мілна були помічені, і з ним став співпрацювати з британським гумористичним журналом «Punch», згодом Мілн став там помічником редактора.
1913 році Мілн одружився на Дороті «Дафні» де Селінкурт. Мілн брав участь у Першій світовій війні в якості офіцера британської армії. Пізніше він написав книгу «Світ з честю», в якій засуджував війну. У 1920 році у Мілна народився єдиний син — Крістофер Робін Мілн. 
У 1926 р з’явилася перша версія Ведмедика з тирсою в голові — «Вінні-Пух». Друга частина оповідань, «Тепер нас стало шестеро», з’явилася в 1927 році, а фінальна частина книги «Дім на пуховому узліссі» — в 1928 р.
Мілн ніколи не читав власних оповідань про Вінні-Пуха своєму синові, Крістоферу Робіну, вважаючи за краще виховувати його на творах свого улюбленого письменника Вудхауза, і Крістофер вперше прочитав вірші і розповіді про ведмедика Пуха тільки через 60 років після їх першої появи. До виходу в світ книг про Вінні-Пуха Мілн вже був досить відомим драматургом, проте успіх Вінні-Пуха придбав такі масштаби, що інші твори Мілна зараз практично невідомі. У 1952 році Мілн переніс операцію на мозку, після якої чотири роки, до самої смерті, провів у своєму маєтку в Котчфорді, графство Сассекс.  31 січня 1956 Алан Мілн помер.

Карло Коллоді – батько Піноккіо


24 листопада минає 190 років від дня народження італійського письменника Карло Коллоді.
Карло Коллоді (справжнє ім’я Лоренціні), автор книги «Пригоди Піноккіо», народився 24 листопада 1826 року у Флоренції у родині Доменіко Лоренціні, який служив кухарем у маркіза Гінорі. Карло був старшим із десятьох дітей. Влітку їх відвозили у містечко Коллоді, на батьківщину матері. Саме назву містечка свого дитинства Карло, зайнявшись журналістикою, взяв за псевдонім, з яким увійшов до літератури.
Після початкової школи Карло пішов учитися до семінарії. Під час війни за незалежність Італії (1846 та 1860 pp.) служив добровольцем в армії. Повернувшись у Флоренцію, почав займатися журналістикою та літературою. 
Він був репортером і редактором патріотичних газет і журналів, видавав політико-сатиричні журнали  «Ліхтар» та «Перепалка», упорядкував Тлумачний словник італійської мови. У цей час письменник опублікував декілька збірок своїх оповідань: «Плямочки», «Очі та носи», «Забавні нотатки» та ін.
З початком нової війни проти Австрії у 1859 р. Коллоді знову пішов добровольцем на фронт, вступив до Наваррського кавалерійського полку. У 1860 р. він повернувся з війни і працював над новими романами, комедіями і сатиричними оповіданнями.
Спроби писати для дітей почалися з перекладів чарівних казок Шарля Перро (1875 р.).
Великий успіх письменникові приносить повість для дітей «Подорож Джаннеттіно по Італії», що вийшла друком 1876 року. Впродовж 1878 – 1881 років він видає цілу серію книжок про Джаннеттіно – веселого, ледачого, трохи боягузливого італійського хлопчика, котрий любить добряче попоїсти.
Та світове визнання одержала книга Коллоді «Пригоди Піноккіо, або Історія однієї маріонетки», з героєм якої першими познайомилися читачі римської  «Газети для дітей» у 1880 році. Журнальний варіант друкувався під назвою «Історії одного буратіно» (італійською мовою буратіно означає дерев’яна лялька) і за задумом письменника  мав
закінчитися смертю героя, якого повісили. Та така кінцівка викликала цілковите неприйняття юних читачів. Коллоді був змушений оживити дерев’яного чоловічка, і через три місяці на сторінках  журналу з’явилося продовження його пригод.

Остаточний варіант казкової повісті вийшов окремим виданням у 1883 році під назвою «Пригоди Піноккіо, або Історія маріонетки».
Казку було перекладено 87 мовами. Українською мовою книга Коллоді побачила світ у перекладі Ю. Авдєєва 1967 р. під назвою «Пригоди Піноккіо».
Популярність казкового героя Коллоді надзвичайно велика. Покинувши звичні сторінки книжок, маленький дерев’яний хлопчик вийшов на театральні сцени, на екрани телевізорів.
У 1956 р. популярному герою на його батьківщині було споруджено
бронзовий п’ятиметровий пам’ятник з сюжетами про його пригоди. На п’єдесталі викарбовано: «Безсмертному Піноккіо – вдячні читачі віком від чотирьох до сімдесяти років».

Ця казка об’єднує дітей різних країн, вчить їх жити у мирі, любові та злагоді». Недаремно італійці жартуюють, що Піноккіо невідомий лише у тих країнах, де немає дітей.
Найцікавіше, що з цією книжкою пов’язане одне зовсім справжнє диво. У тому січні 1883 р., коли казку закінчили друкувати в Італії вперше, за багато тисяч кілометрів від сонячної Флоренції, у далекій засніженій Росії народився той, хто через багато років по-своєму розповів історію про дерев’яну ляльку Буратіно.Карло Коллоді не мав сім’ї. Він помер у 1890 р. (через сім років після появи на світ «Пригод Піноккіо») від нападу астми. У Флоренції на одному непомітному будинку встановлено меморіальну дошку зі скромним написом: «Тут в 1826 році народився Карло Лоренціні Коллоді – батько Піноккіо».

                    Крилаті фрази з казки К. Коллоді «Піноккіо» : 
·                     Дай волю поганому хлопчику, і він сам перетвориться на віслюка.

·                     Послухай! Совість - це внутрішній голос, якого люди не слухають. Ось звідси у людей всі проблеми!
·                     Я сміюся над дурнями, які вірять у всяку нісенітницю і даються в обман спритникам.
·                     Коли небіжчик плаче, це означає, що він починає одужувати.

·                     Можуть статися найчарівніші, фантастичні речі, і всі вони починаються з бажання.
·                     Ми, діти, всі такі! Ми більше боїмося ліків, ніж хвороби.
·                     Брехня буває двох видів: у однієї брехні короткі ноги, в іншої довгий ніс.
·                     Хворий швидше живий, ніж мертвий.
(Людмила Олексіївна Василевська-Березіна)
1861  - 1927
Поети з'являються не звідкись з-за моря,
а виходять зі свого народу .
Микола Гоголь
   
 Дніпрова Чайка (Людмила Олексіївна Василевська-Березіна) — українська письменниця та поетеса , дружина українського громадського діяча, письменника та публіциста Василевського Феофана Олександровича.
   Народилася 20 жовтня 1861 року у  селі Карлівка Ананьївського повіту Херсонської губернії (зараз — с. Зелений Яр Доманівського району Миколаївської області) в родині священника. Дитинство та молодість її проминули на півдні України. Закін­чивши Одеську гімназію 1879 р., вона розпочала педа­гогічну діяльність спочатку як приватна вчителька, працювала у сільських школах Херсонської губернії.
    В 1885 р. в одеському альманасі «Нива» було вперше надрукова­но два вірші Дніпрової Чайки («Вісточка» й «Пісня») та опові­дання «Знахарка», яке за своїм характером близьке до запису з народних уст. Дніпрова Чайка працювала у багатьох жанрах, добре відомі її вірші, п'єси, казки, оповідання, нариси. Основні течії її творчості — тяжка селянська доля, життя інтелігенції, революційні події 1905 р.
   1885 р. Дніпрова Чайка приїжджає до Херсона, куди її чоловік — Феофан Василевський був засланий та займав посаду губернського статистика. Вона і тут пише вірші, оповідання, лібретто дитячих опер.
     Починаючи з 1887 р., письменниця друкується здебільшого в періодиці
Західної України (альманах «Перший вінок», журнали «Дзвінок», «Правда», «Зоря»), випускає цикл «Морські малюнки». Особливий інтерес у сучасників і найвищу оцінку критиків викликали поезії в прозі («Мирські малюнки», «Тень несозданных созданий», «Дві птиці», «Морське серце», «Тополя», «Хвиля»).
    Відома Дніпрова Чайка і як дитяча письменниця. Для дітей писала казки, вірші, лібретто дитячих опер («Коза-дереза», «Кра­плі-мандрівниці», «Пан Коцький», «Весна-красна»). Твори її для дітей виховують у юних читачів ідею перемоги добра над злом.

  Довгі роки творчі зв'язки єднали Дніпрову Чайку з основоположником  української музичної культури М. В. Лисенком. Саме на лібретто Дніпрової Чайки композитор створює свої три ди­тячі опери, які були написані з 1888 по 1892 рр. («Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна»).
   Невдовзі Дніпрова Чайка тяжко захворіла.  В 1909 р. письменниця виїхала на лікування в Одесу, де й перебувала до 1911 р. 

Писати змогла вже тільки протягом 1918—1920 рр.
     Померла Дніпрова Чайка 13 березня 1927 в с. Германівці на Київщині. Похована у Киє­ві на Байковому кладовищі.


                                   Іван Багряний (1906-1963)
Іван Багряний (справжнє ім’я: Лозов’ягін Іван Павлович) народився 2 жовтня 1906р. в м. Охтирці на Полтавщині ,у родині сільського робітника-муляра. Навчався у вищій початковій школі. Вірші почав писати ще у 2 класі. Навчаючись у школі, був редактором шкільного журналу «Надія».
З 1920р. навчався у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну.
У 1924р. вступив до Охтирської філії організації «Плуг».
У 1925р. під псевдонімом Полярний надрукував свою першу книжку оповідань «Чорні силуети».
У 1926р. вступив до Київського художнього інституту, який не закінчив через матеріальну скруту. Тоді під псевдонімом Багряний друкував поезії й оповідання в журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях» та «Плужанин». Його прийняли до організації МАРС.
У 1929р. з’явилася збірка поезій «До меж заказаних».
У 1930р. з’являється історичний роман у віршах «Скелька».
16 квітня 1932р. заарештовано за контрреволюційну і націоналістичну діяльність, рік тримали під слідством, потім засудили на 5 років заслання і вивезли на Далекий Схід.
У 1937 тікає на Україну. 
1938 року повторно арештований та відсидів у Харківській в’язниці УДБ-НКВС на Холодній горі 2 роки і 7 місяців. Про це написав у романі «Сад Гетсиманський».
1940 р. з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місце­вому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини».Після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН.
Згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції в 1942 р. мав бути розстріляний, але випадково вря­тувався.
1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА й сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини, залишивши дружину з дітьми вдома. Публікуються романи «Люба», «Тигролови».
 У 1945р. засновує газету «Українські вісті», бере участь у створенні організації МУР (Мистецький український рух), засновує ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді).
У 1946р. кількома мовами за кордоном надруковано його памфлет «Чому я не хочу вертати на «родіну»?» Знайшов порятунок душі у новій родині, де народилися син Нестор і донька Роксолана. 1
948 року Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді цілих 17 років — до самої смерті редагував газету «Українські вісті».
Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.
Помер на 57-му році життя 25 серпня 1963р. Похований у місті Новий Ульм
Твори:
- 1925р. збірка оповідань «Чорні силуети»
- 1929р. збірка поезії «До меж заказаних»
- 1930р. історичний роман у віршах «Скелька»
- 1944, 1946р. роман «Тигролови»
- 1950р. роман «Сад Гетсиманський»
- 1953р. роман «Огнене коло»
- 1957р. роман «Буйний вітер»
- 1965р. роман «Людина біжить над прірвою»
п’єси «Генерал», «Морітурі», «Розгром»
- 1946р. збірка «Золотий бумеранг»
-  1956р. поема «Антон Біда – герой труда»
 











Іван Франко (1856-1916)
27 серпня 1956 року у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Галичині у сім’ї відомого на всю округу коваля родився син – рудоволосий, ясноокий хлопчик. Мама називала його Ясьо. Дорослі не завжди могли задовольнити цікавість хлопчика, адже він просто засипав їх різноманітними «Як? Чому? Для чого?». Часто у відповідь хлопчина чув фразу: «Виростеш – про все дізнаєшся сам». 
Ріс Івась товариським та працьовитим, любив природу. Від матері почув та запам’ятав багато пісень, успадкував любов до народної творчості. В шість років хлопчика віддають до школи у сусіднє село, звідти він переходить у так звану «нормальну» школу при монастирі у Дрогобичі, а ще пізніше – до Дрогобицької гімназії. 
Іван Франко мав феноменальну пам'ять. Він за 10 днів навчився читати українською мовою, знав напам’ять майже всі твори Шевченка, а також міг практично дослівно переказати лише раз почуту від вчителя годинну лекцію.

Івась рано залишився сиротою. Коли йому було 9 помер тато. У сім’ю прийшов вітчим, який все зробив, щоби хлопець продовжив навчання. У 16 років втратив маму, а вітчим одружився вдруге.
Серед однолітків виділявся умінням робити все швидко. Іван Франко швидко читав, швидко писав, умів швидко орієнтуватися в різноманітних ситуаціях. У липні 1877 року – перший арешт, потім другий, третій… У в’язниці до Франка ставилися дуже суворо. Він перебував у камері де було ще 17-20 розбійників, убивць, злодіїв і інших злочинців. 
Все таки здобувши університетську освіту, Іван Франко їде до Відня, де здобуває ступінь доктора філософії. Мріяв працювати викладачем у Львівському університеті, але мрія не здійснилась через політичну «ненадійність».
Перші вірші письменника були надруковані у журналі «Друг», коли Іванові виповнилось 18. 
Любив носити одяг темних кольорів, нешнуровані черевики і вишивану сорочку. Письменник був завзятим рибалкою, любив рибництво і піші прогулянки. 
Мріяв про власний велосипед, але через бідність так і не зміг його купити.
Помер Іван Якович Франко у ніч з 27 на 28 грудня 1916 року. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.
Захоплюючі факти про Івана Франка
«На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь... Це вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя», — писав знаменитий Іван Франко, який висвітлив тим багаттям найтемніші куточки життя українського народу.
Іван Франко — геніальна постать в українській літературі, взірець для наслідування та недосяжна вершина для найстаранніших працеголіків сьогодення. Талановитий письменник, поет, інтелектуал, публіцист, громадський діяч і перекладач, Франко, який володів 14-ма мовами, збагатив своєю працею чимало галузей європейської науки. А чутки про його творчу спадщину розлетілися і найвіддаленішими куточками світу…

Юний мольфар

А Ти знаєш, що мати Івана Франка називала його Мироном? Це було своєрідне «домашнє» (поганське) ім’я, яке давали довгожданим дітям, аби ті не стали жертвами злих духів.
Маленький Івась був унікальною дитиною. З раннього дитинства хлопчик полюбляв блукати лісом, розмовляти з деревами та пташками. Через це односельці прозвали малого «лісовою душею». Подейкували, що він володів надзвичайними здібностями.
Один випадок зі свого магічного дитинства Франко описав у автобіографічному оповіданні «Під оборогом». Там йдеться про хлопчика, такого собі юного мольфара, якому вдалося відвести від села грозову хмару. Думки дослідників творчості Франка збігаються: швидше за все, схожий факт таки мав місце у біографії письменника.
Дивовижно, що така незвичайна дитина не стала сільським ворожбитом чи знахарем, а зробила вагомий вклад у розвиток європейської науки та літератури.

Вражаюча працездатність

Доля подарувала Франкові майже 60 років життя, 40 із них письменник присвятив активній творчій діяльності. За весь цей час український геній написав 6000 творів. Що це означає?
А от що: кожні два дні на світ з’являвся новий твір — вірш або новела, роман чи оповідання… За роки активної праці з-під пера Івана Франка вийшло 220 видань, тобто 5-6 книг у рік. Важко уявити, як це йому вдавалося. Грандіозна працездатність Франка не лишає сучасним письменникам шансів перевершити його рекорд.

Рідкісний вірш або Як не забути про весілля?

Весіллю Ольги Хоружинської та Івана Франка мало не завадив звичайний вірш. Закохані вінчалися у Києві 1886 року. В той час, коли гості, дружки та бояри зібралися для проведення церемонії, а наречена вже одягла фату, наречений спізнювався. Кинулися шукати і… знайшли! По вуха закоханий у літературу молодий Франко захоплено переписував якийсь рідкісний вірш із випадково знайденої старої книги і зовсім забув про власне весілля.

Перший український політик та фаховий літератор

Франка називають першим літератором, який почав заробляти на життя творчою діяльністю. До нього письменники в літературу тільки «бавилися», шукаючи додаткові джерела заробітку. Завдяки наполегливій щоденній праці Франко зміг купити садибу на околиці Львова, щоправда, у кредит. Виплачуючи банку позику, письменник до того ж забезпечував свою велику родину: дружину і чотирьох дітей.
Франко був головою першої української політичної партії, що мала назву Русько-українська радикальна партія. Ведучи активну політичну діяльність, Іван Якович ще й підтримував феміністичний рух, зокрема, жіночий альманах «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.
До слова, у Івана Франка був справжній викладацький талант. Одного разу після лекції студенти винесли його з аудиторії на руках, і, підкидаючи, навіть подерли фрак, який Франко спеціально для виступу позичив у приятеля, польського письменника Яна Каспровича. Стати видатним викладачем Івану Яковичу завадили ув’язнення, його політичне минуле та радикальні погляди.

Майстер риболовлі

Наскільки самовіддано письменник любив працювати, настільки якісно вмів і відпочивати. Рибальство було одним з його улюблених занять. До того ж, Івана Франка вважають першим професійним туристом, який сам обожнював мандрувати та ще й організовував піші екскурсії рідним краєм. Завдяки цьому його називають ще й засновником зеленого туризму в Галичині.

Цікаво про дітей Івана Франка

Розповідають, що діти Івана Франка (а їх у нього було четверо) були дуже пустотливими: то галасували, то забивали цвяхи у дошки, то кидалися камінням, а то й поливали перехожих водою з балкону. Як обдарованому публіцистові вдавалося працювати у такому гармидері — загадка.
Усі четверо дітей любили обсідати тата (а Петрові й Ганні випадала можливість сидіти на колінах — вони були найменшими у родині), бо він розповідав їм чудові казки і байки. За першої ж можливості батько віз малих за місто, на природу.
«У нас, немов у звірячій клітці, постійно перебували або голодна кицька, яку тато знайшов дощового вечора й приніс нагодувати, або цуценя чи пташеня», — згадує Анна Франко-Ключко, наймолодша донька Івана Франка. І справді, письменник дуже любив тварин: то принесе додому виходжувати бузька зі зламаним крилом, то заведе кроликів… Але найбільше чоловік любив собак. Ті ж, «забувши» про гарні манери, гавкали, коли їм заманеться. Через це Франкові на його улюбленців часто скаржилися сусіди.

                                   
                          Олександр Мелентійович Волков (1891-1977)

Чарівні історії люблять всі. І навіть дорослі часто перечитують улюблені казкові книги, повертаючись в дивовижний світ пригод. Гадаю, що не буде перебільшенням назвати одну чарівну книгу, якою зачитувалися багато-багато поколінь. Так прочитавши один раз її, запам'ятаєш  на все життя. Йдеться мова про книгу «Чарівник Смарагдового міста». Від однієї тільки назви віє теплом і казкою. Автор цієї книги - Олександр Мелентійович Волков,якому 14 червня виповнюється 125-років від дня народження. Майбутній письменник мав славу дуже освіченої людини з енциклопедичним багажем знань. Заглиблюючись у вивчення англійської мови, Олександр Волков вирішив перевести популярну за кордоном книгу Френка Баума «Мудрець із Країни Оз». Робота над книгою зайняла у письменника два тижні! Але крім перекладу, Олександр Волков книгу трохи переробив: щось прибрав, щось додав,комусь поміняв ім’я. Зробив він це для того, щоб  дітям все було ясно в чудовій повісті, адже у кожного народу своя історія, свій спосіб мислення. Ця повість стала популярна. А Олександр Волков почав отримувати сотні, навіть тисячі листів з усієї країни з проханням написати продовження. Встояти було складно, тому що. сам письменник дуже полюбив героїв. І ось, з’явилось, цілих шість книг про чарівну країну:

Крім «Смарагдового міста» письменник написав ще чимало цікавих книг. Особливість їх у тому, що вони науково-популярного характеру, і стали природним продовженням всебічних інтересів Олександра Волкова. Письменник постарався прищепити через свої книги любов до різних наук, наприклад,  роман «Зодчі» розповідає про умільців, які створили храм Василя Блаженного в XVI столітті. Роман «Два брата», історичний, який розповідає про епоху Петра I. Потрапити трохи в більш пізній час - царювання Єлизавети Петрівни - вам допоможе повість«Чудесна куля». Тим, хто любить географію і астрономію, можна порадити збірку цікавих розповідей «Земля і небо». А книга «В пошуках правди» розповідає про знаменитих вчених, про боротьбу науки з людськими забобонами.

Бібліографія:
Волков, А. М. Волшебник Изумрудного города / А. М. Волков; В. Канивец. – М.: Эксмо, 2014. – 160 с.: ил. – (Книги – мои друзья).
Волков, А. М. Урфин Джюс и его деревянные солдаты / А. М. Волков; худож. В. Канивец. – М.: Эксмо, 2015. – 192 с.: ил. – (Книги – мои друзья).
Волков, А. М. Семь подземных королей / А. М. Волков; худож. В. Канивец. – М.: Эксмо, 2015. – 192 с.: ил. – (Книги – мои друзья).
Волков, А. М. Огненный бог Марранов / А. М. Волков; худож. В. Канивец. – М.: Эксмо, 2015. – 192 с.: ил. – (Книги – мои друзья).
Волков, А. М. Жёлтый туман / А. М. Волков; худож. В. Канивец. – М.: Эксмо, 2014. – 200 с.: ил. – (Книги – мои друзья).
Волков, А. М. Тайна заброшенного замка / А. М. Волков; худож. В. Канивец. – М.: Эксмо, 2015. – 176 с.: ил. – (Книги – мои друзья).

 
                                   Оксана Іваненко (1906-1997)
Оксана Іваненко народилась 13 квітня 1906 р. в місті Полтаві.
Батько її був редактором міської газети, мати – вчителькою.
У 15 років Оксана вступила до Полтавського інституту народної освіти.
У 16 років вона стала вихователькою дошкільного дитячого будинку і через деякий час вступила до Харківського інституту народної освіти на відділ соціально-правової охорони неповнолітніх.
 У 1924 р. Оксана приїхала до Полтави і пішла на практику до дитячої колонії, ім. М.Горького, яку очолював А.С Макаренко.

 У 1925 р. вона влаштувалась тимчасово на роботу до колонії, а після закінчення інституту – поїхала туди на постійну роботу.
 Оксана відвідувала дитячу секцію письменницької організації «Плуг», на одному з засідань якої восени 1924 р. читала свої перші оповідання – «На кризі» - про рибалок, яких занесло до відкритого моря, та «До царя» - про криваві події 1905р. Ці твори опублікували у дитячому журналі «Червоні квіти» у 1925 р.
    
Оксана вступила до аспірантури науково-дослідного інституту педагогіки і написала дисертацію «Дитяча літературна творчість». Після закінчення інституту працювала редактором відділу літератури видавництва«Молодий більшовик».

 У 1933 р. Оксана написала казку «Сандалики, повна скорість!». В ній яскраво відображена дружба дітей всіх країн, палке прагнення і юних і дорослих зберегти мир і щастя на землі.
 Друкуються нові твори з фантастичними перевтіленнями – «Чудесна квітка», «Три бажання», «Маяк».

У чарівній казці «Великі очі» замість звичайного для казок чаклуна письменниця створила образ дивного лікаря, який лікує швидко і без болю брехунів, ледарів, заздрісників, боягузів та інших подібних «хворих», які заважають жити. Ці твори склали збірку «Лісові казки», в основі кожної з яких – драматичні зіткнення: діти борються зі стихією, виявляючи волю до перемоги, кмітливість, чесність, працелюбність.
 Багато казок писала Оксана Іваненко. Із ранніх це«Джмелик», «Бурулька», «Цвітарінь», «Про братика ведмедика». А також «Кисличка», де уславлюється добро, взаємна допомога, активне діяння в ім`я красивого і корисного; «Хвилька», яка виховує в дітях нахили до активного дослідження екологічних явищ,  до їх загадкової сутності. Це і «Куди летів журавлик», де йдеться про реальний рослинний і тваринний світ. Події висвітлені в іронічному тоні, а гумор у Оксани Іваненко підпорядкований основному задуму - вихованню благородних рис у характері своїх читачів.
 У 1941 р. Оксана Іваненко евакуювалась з Києва разом з малими дітьми та вже хворим батьком до Свердловська, де повернулась до роботи над романом «Тарасові шляхи».
 Під час Великої  Вітчизняної війни Оксана втратила чоловіка-фронтовика, а також доньку, яка довго хворіла (вона теж була дитячою письменницею).
 У 1943 р. Оксана Іваненко повернулась до Києва. Там вона  редагувалажурнал «Барвінок», писала  багато оповідань, шефствувала над дитячим будинком, в якому жили діти – колишні в`язні фашистських концтаборів.

Оксана написала казку  «Про маленького Піка», в якій змальована і її доля – Оксані, як і чижисі,теж  було дуже важко самій без підтримки чоловіка у воєнні роки з малими дітьми і хворим батьком; «Чарівні зерна» про те, що у скрутні повоєнні роки треба було відновлювати, відбудовувати мирне життя й народне господарство країни, підвищувати добробут людей , і досягти цього можна було в найкоротший час дружною самовідданою працею. Тому ці якості і треба було виховувати.

Поступово складалася повість «Рідні діти» (1951р.), в якій висвітлена доля дітей, яких гітлерівські кати вивезли з нашої країни в Німеччину, щоб перетворити у рабів; страхіття, якого зазнали люди під час окупації України.

Пізніше виходять історичні повісті про першодрукаря Івана Федорова«Друкар книжок небачених», «Богдан Хмельницький».
 У 1961 р. Оксана Іваненко завершила 25-річну роботу над романом  про Т.Г.Шевченка «Тарасові шляхи», перша частина якого вийшла ще до війни. Книга перекладена багатьма мовами , у тому числі за кордоном. Письменниця пройшла шляхами Тараса, працювала в бібліотеках Києва, Москви, Ленінграда, Ташкента.

 У повісті «Великий шум» Оксана розповідає про київського школяра Юру, який потрапляє в Канаду. Та, незважаючи на спроби ворогів, Юрко лишається чесним і стійким, відданим своїй країні.
 У 1973 р. вийшов роман «Марія» - про життя і діяльність Марко Вовчок. Історія її життя постає в романі як історія зростання й розширення суспільно-політичного світогляду письменниці-борця і водночас як історія людини, яка любить і страждає, яка близька серцем авторці роману, героїня змальована в оточенні передових людей того часу – Т.Шевченка, О.Герцена, І.Тургенєва, М.Добролюбова, Д Пісарева.
 Згодом вийшов збірник нарисів «Вода з кринички» про Чернишевського, Гарібальді, Чехова, Заньковецьку.
 Особливо багато Оксана зробила на ниві перекладу і популяризації казок Андерсена.

 Оксана Іваненко нагороджена трьома орденами «Знак пошани» (1973, 1947, 1979 р. р. ). Серед них – медаллю А.С.Макаренка. Вона – ветеран праці.
 У 1974 р. Оксані присуджено Республіканську літературну премію ім. Л. Українки за повість «Рідні діти», роман «Тарасові шляхи», «Лісові казки».
 У 1986 р. письменниця удостоєна Державної преміїУкраїнської ССР ім. Т.Г. Шевченка.

Цього ж року Оксана відвідала рідну Полтаву, де не була з 20 р. р., вона хотіла ще раз походити вулицями улюбленого міста, вдихнути рідне повітря. Вона побувала у Полтавському державному педагогічному інституті ім. В. Г. Короленка, де відвідала його музей, а також музей ім. Панаса Мирного.
  
17 грудня 1997 р. видатна письменниця померла.

Казки Оксани Іваненко вчать легко і ніби мимоволі, ненастирливо, захоплюючи читача цікавими пригодами й героїчними, вчинками персонажів, невимушеною, часом жартівливою розповіддю, свіжою поетичною мовою, сповненою яскравих образів і влучних висловів і приказок, запозичених із самого життя. Тому ці казки легко доходять до розуму й серця юного читача і якнайкраще виконують своєнайголовніше завдання – виховне.

Творчість:
Друкувалася з 1925 року. За роки літературної діяльності видала велику кількість книжок для дітей та юнацтва:
«Майка та жабка» (1930);
«Дитячий садок» (1931);
«Черевички» (1933);
«Лісові казки» (1934);
«Великі очі» (1936);
«Джмелик» (1937);
«Три бажання» (1940);
«Куди літав журавлик» (1947);
«Казки» (1958).
Авторка повістей:
«Друкар книжок небачених» (1947, про Івана Федоровича);
«Рідні діти» (1951);
«Богдан Хмельницький» (1954);
«Великий шум» (1967).
Авторка романів:
«Тарасові шляхи» (1961, перші дві частини вийшли 1939; про Тараса Шевченка);
«Марія» (1973, 1988; про Марка Вовчка).
Іваненко багато працювала в галузі художнього перекладу українською мовою. Серед перекладених творів:
«Тургенєв» Андре Моруа — книга про Івана Тургенєва та російську культуру 19 сторіччя з європейського погляду. Цей переклад вийшов 1977 року значно раніше російського;
«Малахітова шкатулка» Павла Бажова — з російської (1979);.
«Сліпий музикант», «Діти підземелля» Володимира Короленка — з російської;
Казки Ганса Крістіана Андерсена — з данської;
Казки братів Грімм — з німецької.
Автор сценарію фільму «Гірська квітка» (1937), поставленому В. Т. Артеменком в Одесі.
Авторка книги спогадів «Завжди в житті» (1985).
Її твори видано п'ятитомником «Твори» (т. 1—5, 1984–1994).
  Марі́йка Підгіря́нка (1881-1963) 
Марі́йка Підгіря́нка (справжнє ім’я  Марія Омелянівна Ленерт-Домбровська; 29 березня 1881, с. Білі Ослави наІвано-Франківщині — 20 травня 1963 р., смт Рудно біля Львова, похована у Львові на Личаківському цвинтарі) — українська поетеса.
Народилася в родині лісничого. У Марійки рано пробудився потяг до літератури, поезії. В 13 років пробує свої поетичні сили. В 1900 році екстерном успішно складає іспити в учительській семінарії у Львові. Отримує диплом на право вчителювати в школі. Відтоді 40 років віддана шкільній роботі та поезії.
Друкувати вірші Марійка Підгірянка почала з 1904 р. в періодичних виданнях. Перша збірка поезій «Відгуки душі» вийшла 1908 р.

Родина
1904 познайомилась з Августином Домбровським, майбутнім педагогом, громадським діячем, послом до УНРади, який1905 став її чоловіком. У них було четверо дітей: син Остап — викладач французької мови в Львівському університеті імені І. Франка, кандидат філологічних наук; син Роман — перекладач з німецької, працівник газети «Шлях перемоги» у Мюнхені; син Маркіян — український громадський діяч Австралії, інженер-електрик, автор «Підручника шофера»; дочка Дарія — вчителька української мови й літератури шкіл Галичини.

Творчість
Більшість творів поетеса написала для дітей і про дітей. Основні мотиви віршів М. Підгірянки до 1939 р. — мрії про краще майбутнє народу, оспівування краси рідного краю, природи Карпат. Авторка щедро використовує фольклорні мотиви, її вірші ніжні і легкі, часто нагадують українські народні пісні («Співанки», «Вечір», «Що роблю я, що я дію»). Працювала Марійка Підгірянка і в жанрі поеми.
Досить своєрідною є поема «Мати-страдниця», написана в 1919 р. Події у творі — це одна зі сторінок життя західноукраїнських вигнанців під час Першої світової війни, коли тисячі галичан померло в концентраційних таборах з голоду і від епідемій. Композиційним обрамленням поеми є «Вступ» і своєрідний епілог. Сповідь страдниці, подану в жанрі голосінь, становлять 12 пісень.
У радянські часи за життя Марійки Підгірянки її книги не видавалися, окремі вірші з’являлися лише в журналах. Потім видавництва Львова і Києва видали маленькі збірочки для дітей: «Безкінечні казочки», «Грай, бджілко», «Ростіть великі», «Школярики йдуть».
За роки незалежності побачили світ у видавництвах Києва, Ужгорода, Коломиї, Івано-Франківська її книжечки «Розповім вам казку, байку», «Гарний Мурко мій маленький», «Безкінечні казочки», «Зіллюся з серцем народу», «Краю мій, рідний», «Учись, маленький», «Три віночки», «Мелодії дитинства», «Мати-страдниця».

2009 року син поетеси Маркіян Домбровський фінансово допоміг видати найповніше зібрання творів Марійки Підгірянки великим томом «Для Вкраїни вірно жиймо» («Нова зоря», Івано-Франківськ, 2009).

                              Леся Українка                          
Справжнє ім’я – Лариса Петрівна Косач
(1871-1913)
Народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському.
Вчилася у приватних учителів. У 6 років почала вчитися вишивати.
6 січня 1880р. дуже застудилася, початок тяжкої хвороби.
Влітку 1883 року діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року видалили кістки, уражені туберкульозом.
У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови.
Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка».
Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів».
Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України.
Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського.
Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці.
На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва.
7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві.
Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ.
Померла 19 липня 1913 року в Сурамі у віці 42 років.
Збірки:
«На крилах пісень» (1893)
«Думи і мрії» (1899)
«Відгуки» (1902)
Інші твори:
перший вірш «Надія» (1880)
вірші «Конвалія» і «Сафо»
поезія «Contra spem spero!» (1890)
драма «Блакитна троянда» (1896)
драматичну поему «Одержима» (1901)
драматична поемі «Кассандра» (1907)
драма «Руфін і Прісцілла»
драматична поема «Бояриня»
драма «Камінний господар»
драма «Лісова пісня»
оповідання «Така її доля»і «Святий вечір»
казки «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик»
повісті «Жаль» і «Приязнь»
передсмертна повість «Екбаль Ганем»

                                                   
                                           Вільгельм Грімм (1786-1859)
Вільгельм Грімм, німецький філолог, один з двох славнозвісних братів-казкарів, народився 24 лютого1786 року в місті Ханау (Німеччина), в сім'ї юриста. Вільгельм закінчив Марбурзький університет за спеціальністю «Філологія». У 1805-1809 роках разом із братом Якобом складався в гуртку Гейдельберзькому романтиків, де намагався відродити інтерес до фольклору. 

У 1812 році Вільгельм і Якоб випустили перший том найпопулярніших «Дитячих і сімейних казок», у 1815 році був виданий другий том. У загальній складності в двох томах містилося близько 200 народних казок та 10 дитячих легенд. У 1818 році світ побачив двотомник «Німецьких переказів». У 1819 році Вільгельм удостоївся ступеня доктора в Марбурзькому університеті. З 1819 по 1829 роки працював бібліотекарем в місті Кассель. 

У 1825 році Вільгельм Грімм одружувався. У 1831 році був зведений в екстраординарні, а в 1835 році в ординарні професори Геттінгенського університету. У 1840 році за політичні виступи разом з братом був звільнений з університету. 

З 1841 по 1852 роки викладав в Берлінському університеті. Останні 7 років життя займався виключно науковою роботою. Разом із братом Якобом вони стали засновниками германістики — науки про німецькою мовою і літературі. 

Помер Вільгельм Грімм 16 грудня 1859 року в Берліні.


Переклади українською:

Казки братів Грімм. Том I. Київ-Відень 1919
Казка "Білосніжка" (Брати Грімм)
Казка "Бременські музиканти" (Брати Грімм)
Казка "Веретено, човник і голка" (Брати Грімм)
Казка "Гензель і Гретель" (Брати Грімм)
Казка "Гора Земзі" (Брати Грімм)
Казка "Дух у пляшці" (Брати Грімм)
Казка "Золота гуска" (Брати Грімм)
Казка "Про рибалку та його жінку" (Брати Грімм)
Казка "Кіт у чоботях" (Брати Грімм)
Казка "Король Дроздовик" (Брати Грімм)
Казка "Лікар Усезнай" (Брати Грімм)
Казка "Мізинчик" (Брати Грімм)
Казка "Морська свинка" (Брати Грімм)
Казка "Пані Метелиця" (Брати Грімм)
Казка "Попелюшка" (Брати Грімм)
Казка "Розумна дочка селянина" (Брати Грімм)
Казка "Столику, накрийся!" (Брати Грімм)
Казка "Торохтій" (Брати Грімм)
Казка "Три ледарі" (Брати Грімм)
Казка "Три маленькі лісовички" (Брати Грімм)
Казка "Удала торгівля" (Брати Грімм)
Казка "Хоробрий кравчик" (Брати Грімм)
Казка "Хоробрий солдат" (Брати Грімм)
Казка "Червона Шапочка" (Брати Грімм)
Казка "Шипшинка" (Брати Грімм)
Казки Братів Грімм на Читанці
Казки братів Грімм на сайті Світ казок
Казки братів Грімм
Казки братів Грімм на проекті "Дерево казок" (українською мовою)

Грімм Вільгельм, Грімм Якоб // Казки світової літератури.
                               
                                                  Агнія Барто (1906-1981)
Агнія Барто народилася 4 лютого 1906 в Москві в сім’ї лікаря. Початкову освіту Барто здобула вдома. Потім вона вступила вчитися в гімназію, а також відвідувала хореографічне училище. Приблизно тоді ж були написані її перші вірші.
 Справжнє ім’я Барто — Гетель Лейбівна Волова. Змінила ім’я, коли вийшла в перший раз заміж. Чоловіком поетеси став поет Павло Барто, від якого вона народила сина Гаріка. Через 6 років подружжя розлучилося. Навесні 1945 року Гарік загинув у віці 18 років (був збитий вантажівкою під час катання на велосипеді) Другим чоловіком став Андрій Щегляєв, в заміжжі з яким у Агнії народилася дочка — Тетяна.
 Перші вірші Агнії Барто були надруковані в 1925 році. В основному всі вірші поетеси призначалися дітям. Барто вірила, що своїми творами допоможе виховати чесних, висококультурних, патріотичних громадян. Наступними вийшли збірниками віршів: «Братишки» в 1928 році, «Хлопчик навпаки» в 1934. Через два роки з’явилися «Іграшки», а потім «Снігур» (1939).
З приходом Великої Вітчизняної війни поетеса змінила тематику своїх творів, писала військові вірші. Коли ж війна була закінчена, Агнія подорожувала (була в Болгарії, Англії, Японії). У 1964-1973 роках вела на Радіо Маяк програму «Знайти людину» про пошуки сімей дітей, загубилися під час Великої Вітчизняної війни. На основі програми була написана прозова книга «Знайти людину» (1968). Книга «Записки дитячого поета» (1976). Автор сценаріїв кінофільмів «Підкидьок» (спільно з Ріной Зеленою, 1939), «Слон і мотузочок» (1945), «Альоша Птіцин виробляє характер» (1953), 10000 хлопчиків (1961).
 Лауреат Сталінської премії другого ступеня (1950) і Ленінської премії (1972).
Агнія Барто померла 1 квітня 1981. Похована в Москві на Новодівичому кладовищі.

Валер’ян Підмогильний  
 (1901-1937)
неореаліст
·         Розстріляне відродження 
·         Зачинатель молодої української прози
Народився 2 лютого 1901р. у с. Чаплі.
Закінчив церковноприходську школу та Катеринославське реальне училище.
Навчався  у Катеринославському університеті
У 1920-1921р. працював учителем.
1921р. — вирушає до Києва і працює бібліографом у Книжковій палаті
Одружується з донькою священика Катериною Червінською у Ворзелі, подружжя поселяється в Києві.
Працював редактором у видавництві «Книгоспілка», а з 1925р. — у журналі «Життя й революція»
Стає організатором літературної організації «Ланка», а потім МАРСу.
1929р. — переїздить до Харкова, де починаються репресії проти нього.
1933-1934р. — пише останній твір «Повість без назви..», яку так  і не закінчив.
8 грудня 1934р. заарештовано
9 червня 1935р. прибув на Соловки як особливо небезпечний політичний злочинець.
В період з 27 жовтня по 3 листопада 1937р. розстріляли в урочищі Сандармох.
У 1956р. був посмертно реабілітований.
Твори:
-         перше оповідання – «Важке питання»
-         1919р. «Гайдамаки», «Ваня»
-         1920р. перша книга «Твори. Т. 1»
-         1921р. повість «Остап Шаптала»
-         1924р. «Сонце сходить»
-         1925р. оповідання «Син»
-         1927р. збірка «Проблема хліба»
-         1928р. роман «Місто»
-         1930р. роман «Невеличка драма»
-         1933р. оповідання «З життя Будинку»
-         1934р. «Повість без назви..» (незакінчена)
                       

              Ернст Теодор Амадей Гофман (1776 — 1822)

Ернст Те́одор Ві́льгельм Амаде́й Го́фман
(24.01.1776 Кенінсберг — 25.06.1822 Берлін) — актуальний класик німецької літератури, композитор, художник, представник романтизму.
«Гофман був чарівником, який завиграшки перетворював людей на звірів, а останніх навіть на радників пруського королівського двору...» Генріх Гайне
«Диригент, композитор, карикатурист, декоратор, судовий радник, музичний критик, п'яничка, великий ворог вульгарності, він довів, що магія неймовірного живе поруч з нами...» Вєніамін Кавєрін
Основні дати життя і творчості Ернста Теодора Амадея Гофмана
1776 24 січня — в Кеніґсберзі (на той час — Східна Прусія) в родині адвоката Христофа-Людвіга Гофмана та його дружини Луїзи-Альбертіни Дефтер народився третій син Ернст Теодор Вільгельм.
1778 Батьки Гофмана розлучилися і Гофман з матір'ю виховується в родині її матері й брата.
1782 Гофмана віддають до лютеранської школи. Вдома він починає вчитися музики під керівництвом органіста Подбєльського.
1787 Гофман починає серйозно вчитися малювати під орудою художника Заємана. Багато читає («Сповідь» Ж.-Ж. Руссо, «Сентиментальна подорож», «Страждання молодого Вертера» Й.-В. Гете, твори Жана Поля та ін.).
1791 Перше кохання до Амалії Нойман.
1792 Гофман вступає на юридичний факультет Кеніґсберзького унісерситету. Дає уроки музики, продає свої малюнки, складає збірку «Думки на різні теми». Закохується в свою ученицю — дружину кеніґсберзького комерсанта Йоганну-Доротею Гат.
1795: Захоплюється музикою Моцарта і згодом змінює своє третє ім'я на одне з імен Моцарта — Амадей. Пише роман «Корнати» (втрачений).
22 липня — успішно складає випускний екзамен в університеті. Пише роман «Таємничий» (втрачений) та музичний твір на один із мотивів «Фауста» Гете.
1796 13 березня — помирає мати Гофмана. Початок червня — Гофман їде працювати в суді міста Глогау (Сілезія).
1797 Квітень — помирає батько Гофмана.
1798 Літо — Гофман їде до Берліна, де складає черговий фаховий екзамен і отримує призначення асесором суду в Познані (тоді в складі Прусії). Пише комічну оперу на лібретто Гете (назва не збереглася), вистава якої має успіх. Знайомиться зі своєю майбутньою дружиною — полькою Марією Теклою Міхаеліною Рорер, дочкою познанського нотаря.
1802: Малює карикатури на військового голову міста генерала фон Цастрова, які мають великий успіх. За це Гофмана переводять радником суду до провінційного містечка Плоцька.
26 липня одружується з Міхаеліною Рорер. Пише месу для скрипки й органу, яка виконується хором місцевого жіночого монастиря.
1803 9 вересня в Берлінському часописі «Вільномислячий» під ініціалами Дж.Д. опубліковано першу статтю Гофмана «Лист одного ченця до свого столичного друга» — про функцію хору в драмі Шіллера «Мессінська наречена».
1804 Початок квітня — Гофман переїжджає до Варшави (тоді в складі Прусії) на посаду урядового радника. Пише опери «Веселі музиканти» (поставлену в місцевому театрі) та «Хрест на Балтійському морі».
1805 Липень — народилася дочка Цецилія. Вересень — пише комічну оперу «Міланський канонік». Грудень — стає капельмейстером і декоратором Варшавської музичної академії.
1806 28 листопада до Варшави вступають війська французького імператора Наполеона І. Усіх пруських чиновників, зокрема й Гофмана, звільнено з роботи.
1807 Червень — Гофман переїжджає до Берліна, де знайомиться з Шаміссо — на той час найпередовішим з німецьких романтиків. Починає працювати коректором у музичному товаристві. Серпень — помирає дочка Цецилія.
1808 Вересень — переїжджає до Бамберґа (Південна Німеччина) на посаду капельмейстера та режисера в місцевому театрі. Листопад — пише вокальну п’єсу «Прочанка». Кінець 1808 — перша половина 1809 — друкує статті та нариси в ляйпцизькій «Всезагальній музичній газеті», більшість з яких склали цикл «Музичні страждання Йогана Крейслера, капельмейстера» або «Крейcлеріана» (опубл. 1810).
1809 У тій самій газеті опубліковано новелу Гофмана «Кавалер Глюк», написану 1808 р. Осінь — пише жартівливу повість «Свинячий хвостик». Зима — починає давати уроки музики 14-річній Юлії Марк, у яку незабаром палко закохується.
1810 Пише музичну мелодраму «Саул».
1810—1813 Друкує рецензії на твори Бетховена у ляйпцизькій «Всезагальній музичній газеті».
1811 Літо — розписує історичними фресками вежу єпископського замку Альтенбурґ під Бамберґом, які, на жаль, не збереглися.
1812 Травень — складає план «Годин прозріння божевільного музиканта», з якого виросте одна з сюжетних ліній роману «Життєві погляди кота Мурра». Серпень — у ляйпцизькій «Всезагальній музичній газеті» опубліковано оповідання Гофмана «Дон Жуан».
1813 Весна — пише повісті «Магнетизер» та «Поет і композитор».
18 березня — укладає угоду з комерсантом Кунцом на видання своїх літературних творів.
28 травня — переїжджає до Ляйпціґа на посаду капельмейстера місцевого театру, який з червня до грудня працює в Дрездені. Листопад — пише повість «Золотий горнець», опубліковану 1814 р. Публікує серію карикатур на Наполеона І.
1814 Березень — Гофмана звільнено з посади в театрі через сварку з імпресаріо. Вересень — переїжджає до Берліна на посаду судового радника міністерства юстиції.
1814—1815 Виходять друком чотири томи Гофманових «Фантазій у манері Калло», куди eвійшли твори, написані в 1808—1815 рр.
1816 Закінчує роман «Еліксир диявола», опублікований 1818 р. Публікує «Лускунчика та мишачого короля». Серпень — в берлінському театрі з успіхом поставлено оперу «Ундіна», над якою Гофман працював з 1813 р.
1816—1817 Публікує в берлінському альманасі оповідання «Фермата», «Двір Артура», «Майорат», «Радник Креспель», «Чужа дитина» та ін.
1818 Весна — починає тяжко хворіти. Це, зокрема, пов’язано з надмірним вживанням алкоголю. Пише повість «Пригоди маленького Захарії», опубліковану 1819 р. під назвою «Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер» та низку новел.
1819 На початку року публікує шість італійських дуетів, колись написаних для Юлії Марк. У середині року Гофмана призначено членом канцлерської слідчої комісії «Проти демагогічних підступів», очолюваної директором департаменту поліції Кампцом, який всіляко отруюватиме Гофманові життя.
1820 Пише повість «Принцеса Брамбіла» (опубліковану 1821 р.). Кінець року — виходить друком перший том роману «Життєві погляди кота Мура», над яким письменник працює з 1818 р.
1819—1821 Виходять друком чотири томи оповідань Гофмана під назвою «Серапіонові брати».
1821 Літо — через тривалий конфлікт з Кампцом Гофмана звільнено від обов’язків члена комісії «Проти демагогічних підступів». Пише повість «Володар бліх».
1822 На початку року виходить друком 2-й том роману «Життєві погляди кота Мура». 6 лютого — смертельно хворого Гофмана викликають до суду за політичну сатиру в іще неопублікованому «Володарі бліх». Того ж місяця закінчує повість «Майстер Вахт» Навесні пише своє останнє оповідання «Наріжне вікно». Кінець березня — смертельно хворий Гофман складає заповіт. Квітень — остання прижиттєва приємність — виходить друком «Володар бліх» (з цензурних міркувань повість значно скорочено, у повному обсязі надрукована лише 1908 р.).
24 червня — Гофман помирає.

 Бібліографія:
«Нічні оповідання» (1798)
«Люцинда» (1799)
«Маска» (1800)
«Лускунчик і Мишачий король» (1816)
«Життєві погляди кота Мурра» (1819)
«Крихітка Цахес, на прізвисько Цинобер» (1819)
«Володар бліх» (1822)                                                                                                                                                                                                                                                                                     

Немає коментарів:

Дописати коментар