Стрітення Господнє

Різдв’яний круг свят завершується празником Господнього Стрітення, що його святкуємо сорокового дня по Христовому Різдві  15 лютого. Як і Різдво, Стрітення належить до 12-ти найбільших (окрім свята над святами – Великодня) свят церковного року. 
В цей день згадується євангельська подія, коли на 40-й день після народження Христа, його земні батьки – Діва Марія та Йосип Обручник принесли Немовля Ісуса до Єрусалимського храму. 

Таку назву празник має тому, що у цей день відбулася стріча Божої Дитини - маленького Ісуса і його Пресвятої Матері з праведним Семеоном.
Закон Мойсея приписував, що кожна жінка по народженні дитини протягом 40 днів не сміє входити до храму, бо в тому часі вона вважалася нечистою. На ці 40 днів припадав період очищення. Діва Марія, як Божа Мати, не була зобов’язана до обряду очищення, бо освятилася Христовим Різдвом. І все ж вона у покорі сповняє приписи закону і приносить у жертву дві горлиці, бо 40-го дня відбувався обряд пожертвування Богові і народження хлопчика. За Божим просвіченням Семеон у Дитятку Ісусі пізнав Месію, бере його на руки, прегарною молитвою благодарить Господа Бога за ласку, що його очі побачили обіцяного Спасителя. Дух богослужби Стрітення є той самий, що й дух Христового Різдва і Богоявління: прославити Богоявління на землі, звеличити Христове Божество та віддати честь Пречистій Діві Марії як Богоматері.

Стрітення в народному календарі

Стрітення - не лише церковне свято. У цей день, за народним повір’ям, зима зустрічається з весною. З давніх-давен Стрітення чекали з особливим нетерпінням і урочисто відзначали, а тому приурочувалося до цього свята чимало звичаєвостей як церковних, так і побутово-господарських.

Передусім, в церквах освячували свічки. Їх дбайливо берегли протягом року і часто використовували як лікувальний, протизлодушний чи заспокійливий засіб. Дівчата - відданиці на тих свічках часто гадали – щоб “за полум’ям взнати з якої сторони сватів чекати”. Тією свічкою обкурювали хату та інші подвірні споруди, щоб оберегти себе й худобу від хвороб і нещасть, а також вози та інший сільськогосподарський реманент, коли вирушали на першу оранку, щоб всяка сівбиця рясними сходами проросла”.

Із Стрітенням пов’язано багато різних повір’їв та прикмет, відображених у

народних прислів’ях.
Наприклад:
“Якщо на Стрітення сніг – чекай ранню весну на поріг”, 
“Якщо на Стрітення капле із стріх – зима ще довго протягне”, 
“Якщо на Стрітення погода морозна і ясна – буде весна файна” . 
На Стрітення пильно слідкували за станом погоди.

Тепло і відлига в цей день віщували ранню і теплу весну, мороз – тривалу зиму. Коли на Стрітення ішов сніг – весна передбачалася дощова, коли лютувала хурделиця – пізня й холодна, а коли день був похмурий, без сонця, ще не даватимуть спокою морози... 
Крім того, селяни стежили за розміром бурульок. Вважалося: якщо у увечері вони короткі до весни снігу випаде небагато, а якщо довгі  – ще будуть рясні заметілі.

Стрітення чекали і пасічники. Вони вважали: як капатиме зі стріх водичка, так прибуватиме і мед.
Коли на Стрітення від морозу яйце трісне, чекай на хороший урожай – погода буде помічницею.
Уранці сніг -  урожай раннього хліба. Відлига - буде добрий урожай пшениці, А вітер – вродять фруктові дерева. Якщо на Стрітення просохло від вітрів - весну чекай за сорок днів.

Часопис «Українські традиції» розповідає нам таке: 
«На Стрітення святили в церкві воду, селяни набирали тієї води в нову - ще не вживану - посудину, приносили додому і пильно берегли. 
Цій воді приписувалась магічна сила. За народним уявленням, це - цілюща вода. 
Нею натирали хворі місця і вірили, що "поможе". Найкраще ця вода помагала від "пристріту" - від хвороби, що її спричиняло "погане" око.  

Колись, як чумак виходив у дорогу, господар давав йому хліб, сіль і кропив стрітенською водою волів, воза і самого чумака, примовляючи: "Боже тебе збережи!". Так само і батько відряджав сина на війну, скроплюючи стрітенською водою на щасливе повернення.
Господарі також ворожили на врожай, виставляючи на ніч тарілку з зерном на двір. Якщо ранком є роса - врожай, нема роси - немає врожаю.

Афганістан болить в моїй душі...

Двадцять вісім років тому, 15 лютого 1989 року, закінчилася одна із трагічних воїн другої половини ХХ століття – війна в Афганістані.

Рішення ввести радянські війська до Афганістану ухвалено 12 грудня 1979 року. Офіційна мета введення була — запобігти загрозі іноземного військового втручання.

Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала винятково Обмеженим контингентом радянських військ, опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську війну, що розгоралася в Афганістані, і стало її активним учасником.

У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або «душмани») — з іншого. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану. Моджахедам в ході конфлікту підтримку надавали військові фахівці США, ряд європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.

25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямах: Кушка-Шинданд-Кандагар, Термез-Кундуз-Кабул, Хорог-Файзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар.

До складу радянського контингенту входили: управління 40-ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення й деякі інші частини й установи.

Афганська війна тривала з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року - 3340 днів (дев’ять років, один місяць, дев’ятнадцять днів).

Виведення радянських військ з Афганістану почалося 15 травня 1988 року, відповідно до укладених в квітні 1988 року Женевських угод про політичне врегулювання становища навколо ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в дев'ятимісячний термін, тобто до 15 лютого наступного року.

За повідомленнями, в перші три місяці Афганістан покинули 50 183 військовослужбовців. Ще 50 100 осіб повернулися в СРСР у період з 15 серпня 1988 по 15 лютого 1989 року.

15 лютого 1989 року генерал-лейтенант Борис Громов, згідно з офіційною версією, став останнім радянським військовослужбовцем, який переступив по Мосту Дружби кордон двох країн. Насправді на території Афганістану залишалися як радянські військовослужбовці, що потрапили в полон до душманів, так і підрозділи прикордонників, що прикривали виведення військ та повернулися на територію СРСР лише в другій половині дня 15 лютого. Прикордонні війська КДБ СРСР виконували завдання з охорони радянсько-афганського кордону окремими підрозділами на території Афганістану до квітня 1989 року.

Кожен четвертий із майже 600 тисяч військовослужбовців, які брали участь у бойових діях в Афганістані, — наші співвітчизники, і кожний четвертий із тих, хто не повернувся з Афганістану, — українець.

Зараз в Україні — понад 150 тисяч ветеранів афганської війни, з них близько 8-ми тисяч мають поранення, понад 6 тисяч є інвалідами. У складні для країни часи воїни-афганці проявили героїзм і мужність на Донбасі, де у боях загинуло більш як 70 воїнів, серед яких і перший заступник голови Української Спілки ветеранів Афганістану, Герой України легендарний Олег Міхнюк. Пройшовши пекло Афгану, мужній десантник загинув, боронячи незалежність і цілісність Батьківщини вже сьогодні...

Ця війна зламала життя багатьом молодим хлопцям. Незважаючи ні на що, вони чесно виконували свій громадянський обов’язок, залишалися вірними присязі до кінця.

15 лютого ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю полеглих, вшановуємо тих, кому довелося воювати в чужих країнах.

Нащиріші привітання з днем приязні і кохання

    

   Любов підносить серце над землею

   І робить дивовижні чудеса.

   Стає людина зовсім інша з нею,

   Тоді в її душі живе краса.

   Тоді в душі троянда розцвітає,

   Співає у душі тоді весна!

   Любов людська велику силу має,

   Зцілити може й оживить вона.

       Незважаючи на те, що лютий — місяць холодний та морозний, ми все одно його любимо, тому що святкуємо в ньому світле та чарівне свято всіх закоханих —день Святого Валентина. Цей день в нашій країні відзначають не так давно, але він став вже досить популярним, і всі ми залюбки поринаємо в атмосферу його чарівності.

       В День Святого Валентина свої почуття ми виражаємо валентинками - листівками у вигляді сердечка, сувенірами, сюрпризами, святково прикрашаємо свою оселю. Всі ці атрибути є  невід’ємною частиною романтичного свята. Валентинка — це спосіб висловити свою  симпатію, за допомогою добрих та щирих слів, написаних у ній.

Їх  приємно отримувати у дарунок. А ще приємніше - коли ця листівка виготовлена своїми руками.

Хлопчики та дівчатка, хоч і маленькі, але теж вірять у кохання.

Прийшли признатись у коханні до нас і наші постійні читачі-хлопчики,

учні середніх класів ЗОШ№1 .

У День закоханих вони зібрались, щоб почитати, поспілкуватись і, головне, виготовити чудові подарунки. З особливим натхненням трудилися  школярі виготовляючи символи кохання, створюючи атмосферу свята собі та оточуючим. У свої роботи діти вклали частинку своєї душі, всю свою любов та щирість, проявили майстерність та фантазію.

А ось і довгоочікуваний результат творчості!

Вийшло неймовірно гарно. Діти дуже старались і свої валентинки, як сердечні послання подарували бібліотеці.

До Дня Святого Валентина в читальній залі дитячої бібліотеки бібліотекар  Віхрова Аліна представила виставку – калейдоскоп для користувачів юнацького віку під назвою «Мелодія двох сердець».  

   Зі святом Вас, дорогі наші користувачі! Бажаємо, щоб любов до книги і бібліотеки ніколи не покидала Вас.

День Святого Валентина

День Святого Валентина ще іменують Днем усіх закоханих. Свято — неофіційне і не є вихідним, проте активно відзначається молоддю щорічно 14 лютого. День Валентинаприйшов до нас з-за кордону і дуже скоро став одним з найпопулярніших молодіжних свят.

Історія виникнення свята

Достовірних даних про те, де саме зародилася традиція святкування — немає, одні вважають батьківщиною знаменного дня — Англію, інші — Францію. За переказами, День Святого Валентина вшановує великомученика Валентина — священика, який всупереч наказу імператора Клавдія ІІ, що забороняв молодим чоловікам мати сім'ю, таємно вінчав закоханих. Правитель вважав, що самотній чоловік, не обтяжений сімейним побутом, має шанси стати кращим воїном, оскільки його думки зайняті тільки майбутніми битвами. Незабаром дії священика були розсекречені, сам Валентин постав перед судом, піддався жорстоким тортурам і згодом був страчений. В ніч перед стратою він написав своїй коханій лист — признання в любові у віршованій формі. Згодом такі листи стали називати «валентинками». Дата смерті великомученика і припадає на 14 лютого.

Минуло багато часу, в XIV столітті священика Валентина канонізували — за благі діяння віднесли до числа святих. Відтоді День Святого Валентина активно святкується в Європі і в нашій країні.

Традиції святкування та символіка Дня Святого Валентина

Щороку 14 лютого молоді люди, що мають пару, дарують своїм половинкам різноманітні подарунки:
• «валентинки» — символічні листівки у формі сердечок, які містять признання в коханні, найчастіше у віршованій формі;
• солодощі, виготовлені в тій же «серцевій» формі або які зображують фігурки Купідона — бога любові;
• м'які іграшки та сувеніри.

Очевидно, що головні символи свята повинні бути виконані в яскравих червоних і рожевих тонах — кольорах, що означають пристрасть і полум'я почуттів.

Особливості Дня Валентина

• Ті, хто страждають від нерозділених або таємних почуттів, також дарують символічні сувеніри своїм коханим, ніби натякаючи на свою прихильність, нерідко такі подарунки підносяться інкогніто.
• Дуже романтично, коли в День закоханих, пари зізнаються один одному в любові, мріють про щасливе спільне майбутнє, а молоді люди роблять пропозиції руки і серця своїм обранцям.
• За статистикою ЗАГСів і храмів, на 14 лютого припадає дуже велика кількість урочистих реєстрацій шлюбу та вінчань, оскільки молодь вважає хорошим знаком об'єднання сердець саме в День Святого Валентина.

День Соборності – шлях крізь віки

22 січня наша держава відзначає особливе свято – День Соборності України. В ньому відобразилася головна особливість багатостраждальної долі української держави, нашого народу. Століттями народ України не мав власної держави і був роз’єднаний кордонами держав, які загарбали етнічну українську територію.

Початки поняття соборності заклали ще за часів Київської Руси-України її великі князі: Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах. Вони зміцнювали українську державу, збирали до купи її землі.

Згодом за часів відновлення та існування Української козацької держави естафету соборності підхопили та розвивали такі гетьмани України як Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У часи міждержав’я України ідея соборності знайшла своє відображення у працях українських мислителів. Жила вона і серед українського народу – заходи, присвячені ідеї соборності збирали велику кількість учасників з різних його верств.

Та остаточно ця ідея державних мужів та мислителів і водночас споконвічне прагнення українського народу були фактично та юридично зреалізовані 22 січня 1919 року в день проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки.

Цьому передували події національно-визвольних змагань українців на теренах Західної та Наддніпрянської України, які тоді входили до складу Австро-угорської та Російської імперій. Після розвалу останніх, в результаті подій викликаних Першою світовою війною, на цих теренах України були утворені: 7 листопада 1917 року у Києві – Українська Народна Республіка, а 19 жовтня 1918 року у Львові – Західноукраїнська Народна Республіка. Відразу між урядами УНР і ЗУНР почалися переговори про втілення ідеї соборності. І вже 1 грудня 1918 року у Фастові був підписаний «Передвступний договір» про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу.

В результаті 22 січня 1919 року у Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких був проголошений Акт Злуки (об’єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Цим юридично оформлювалося їх об’єднання в єдину соборну Українську державу, яка відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями розірваний український народ визволився з неволі і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.

Та зважаючи на тогочасну несприятливу для України світову зовнішньополітичну обстановку та військову агресію більшовицької Росії, незалежність було втрачено. Україна була знову поділена між різними державами. Остаточне об’єднання території України в сучасних кордонах відбулося після Другої світової війни, яке дісталося нашому українському народові ціною великих жертв руйнувань і відсутністю незалежності. Український народ в тодішній УРСР, як складової Радянського Союзу, хоч і був єдиним, але позбавленим права на самостійне вирішення свого життя і своїх потреб.

Проте протягом цього часу прагнення українського народу до незалежності не згасало і як тільки знову захиталася чергова імперія, цього разу радянська, народний рух за незалежність почав набирати потужних обертів. Однією з його масових акцій стало проведення 21 січня 1990 року живого ланцюга між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом на честь соборності Українських земель. За різними оцінками, участь в акції взяли від пів до трьох мільйонів українців. І невдовзі 24 серпня 1991 року Україна здобула омріяну віками незалежність.

В незалежній Україні День соборності як офіційне свято почали святкувати з 1999 року, оскільки події 22 січня 1919 року мають для України та її народу велике політичне та історичне значення.

Сьогодні в часи, коли частина території нашої держави анексована і агресор здійснює пропаганду сепаратистських настроїв, ідея соборності, яку передбачає це свято, є дуже актуальною. А багатовіковий досвід щодо втілення цієї ідеї в життя українським народом вчить, що тільки в єдиній соборній і неподільній Україні наш народ може знайти своє щасливе майбутнє. Це звичайно не влаштовує зовнішніх наших недругів, але ще Володимир Мономах у своєму «Повчанні дітям» засуджує міжусобиці та закликає до об’єднання перед лицем зовнішньої агресії.

Хрещення Господнє

19 січня українці святкують третє і завершальне свято різдвяного циклу. Воно називається Водохреща, Хрещення Господнє або Йордан. У цей день прийнято пірнати у ополонки та запасатися освяченою водою, за якою ходять на річку або до джерел. Така вода володіє цілющою силою.

Історія свята

Із Хрещенням Господнім пов'язують хрещення на Йордані Христа. Коли Ісус Христос досяг 30-річного віку, він прийняв хрещення від Івана Хрестителя на річці Йордан. Коли вийшов на берег з небес, почувся голос Бога-Батька, який назвав Ісуса своїм сином, і на нього зійшов Святий Дух в образі голуба. Звідси ще одна назва свята - Богоявлення. Православні та греко-католики вважають, що саме це свято засвідчує таїнство Святої Трійці. Адже в цей день, за християнським вченням, з'явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець - в голосі, Син Божий - у плоті, Дух Святий - у вигляді голуба.

Хрещенська вода і її властивості

Опівночі перед Хрещенням набрана з річки вода вважається цілющою; вона зберігалася за образами на випадок поранення або тяжкої хвороби.

Ще за тиждень до Хрещенням прорубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою та обливали буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста будували - теж з льоду престол. Все це оздоблювали аркою з ялинових або соснових гілок - "царські врата".

Вранці в церкві відбувається богослужіння. Після нього весь народ іде процесією на річку до хреста. Попереду несуть дерев'яний церковний хрест і хоругви, хор співає "Глас Господній...", за хором йде священик, а за священиком - народ. До річки на Водохреща йдуть усі: старі, молоді і діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик для води.

На річці, біля хреста, вся процесія зупиняється і стає на льоду великим кольоровим колом. Після недовгої відправи священик тричі занурює в ополонку хрест і читає молитву.

Коли воду освячено, люди підходять до ополонки і набирають її в свої посудини. З найдавніших часів християнська церква вважає освячену йорданську воду святою. Ця вода має силу очищувати і зцілювати душу й тіло людини. Йорданською водою також збризкують будинок, щоб його обходило всяке нещастя. Деякі священики навіть переконані, що не існує ліків кращих, ніж свята вода.

У день Хрещення віряни можуть скупатися в ополонці, щоб вилікуватися від недуг. Традиція купання на Водохреща є у всіх християнських країнах. Після того, як батюшка освятить воду в ополонці, охочі занурюються з головою три рази, хрестячись і промовляючи молитву. Суть обряду полягає в тому, що віруючі готові піти за Христом, приймаючи хрещення і християнську віру. Він винятково добровільний, оскільки ніхто не зобов'язаний пірнати в холодну воду.

Повір'я і традиції

Після освячення всі люди повертаються додому. Батько бере з-за образу Божої Матері жмут сухих волошок, мочить їх у свяченій воді і кропить усе в оселі; потім бере крейду і креслить хрести на образах, дверях та шафах. Після цього сім'я сідала за стіл, але перед їжею пили святу воду, бо вважається, що освячена на Водохреща вода має вживатися натщесерце, адже саме за цієї умови вона має найбільшу силу.

Після обіду дівчата бігають до річки вмиватися в "йорданській воді" - "щоб були рожеві лиця". На Гуцульщині хлопці водять своїх дівчат до ополонки, "щоб ся вмила і красна була".

У місцевостях уздовж Дніпра було колись чимало вірувань та прикмет, пов'язаних з "Йорданню". Так, коли процесія йшла на річку, то "знаючі" люди придивлялися: якщо перед хоругвами пролетять горобці - нещасливий рік для дітей, граки - для молодих людей, а якщо пролетять гуси, то старі люди в цьому році будуть дуже хворіти, а то й помирати.

Попіл після Різдвяних свят не можна зберігати - ні в хаті, ні на подвір'ї, тому що "буде пожежа"; ввечері на Водохреща його треба винести на річку і висипати на лід.

Наші предки вірили, що коли священик занурює хрест у воду, всі чорти і всяка нечиста сила вистрибують з річки та залишаються на землі до тих пір, поки якась із жінок не прийде на річку прати білизну. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею пірнають у воду і всі чорти, що мерзли на землі. Тому побожні люди похилого віку раніше не дозволяли своїм невісткам прати білизну протягом цілого тижня після Хрещення - "щоб більше вимерло нечистої сили від хрещенських морозів".

Після Водохреща розпочинався новий весільний сезон, який тривав до Великого посту. Це був час веселощів і розваг. Молодь збиралась на вечорниці, сім'ї ходили один до одного в гості.

Кілька народних прикмет на Водохреща

    ·        Якщо все небо буде похмурим, то всякому хлібу родитися добре;    

         якщо ж тільки на сході - добре вродить                жито,  на  півдні  -  просо,  на          

         півночі - гречка.

·        Якщо цього дня ясна й холодна погода - на посушливе літо, похмура й сніжна - на рясний урожай.

·        На Богоявлення сніг іде - до урожаю, ясний день - до неврожаю.

·        Вірили, якщо, йдучи на Йордан, пролетять поперед хоругв горобці, то велика смерть на дітей, граки - на молодь, а гуси - на літніх.

·        Під час освячення води йде сніг - добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.

·        Якщо вдень випав іній, то у відповідний день треба сіяти пшеницю.

·        Йде сніг - на врожай гречки: зранку - ранньої, вдень - середньої, а ввечері - пізньої.

·        Коли на Водохрещі випав повний місяць - бути великій воді.

·        Якщо в цей день зоряна ніч - вродять горіхи і ягоди.

·        Йде лапатий сніг - на врожай.

·        Якщо похмуро - хліба буде вдосталь.

·        На Водохрещі день теплий - буде хліб темний.

·        Коли на Водохреща риба табунами ходить - на рої добре.

Хай Різдво у вашу хату принесе добра багато

Новорічно-різдвяні свята у дитячій бібліотеці продовжилися на початку нинішнього нового року, коли бібліотекарі потурбувалися про те, щоб настрій у діток тільки зростав в очікуванні теплого спілкування, активних ігрових і конкурсних програм.

Саме таким заходом стала різдвяна мандрівка «Хай Різдво у вашу хату принесе добра багато».

На святі були присутні молодші читачі бібліотеки,які завітали у ці  дні до дитячої книгозбірні.Бібліотечні працівники привітали їх з Новорічними святами.У пізнавальній формі розповіли про традиції святкування Різдва в українських селах та містах. А потім запросили здійснити цікаву мандрівку, сповнену чудес, загадок, пісень, танців.

Кожен бажаючий мав змогу виявити свій талант декламуванням віршів і різдвяних піснеспівів у довільній формі.

 

Не менш цікавою для дітей виявилася і вікторина «Зимова круговерть», у ході якої дітлахам запропонували відгадати загадки на зимову тематику.

Всі ці забави дуже колоритно гармоніювали з дитячим сміхом і жартами.

Звичайно, позитивний настрій був би неповним, якби не музичний супровід у вигляді розважальних святкових композицій, дібраних згідно тематики.

Діти залишили бібліотеку задоволеними і щасливими, тому старання бібліотекарів виправдалися.